Мультимедійний проєкт, у якому група українських медіахудожників/-ниць створює діалог із візіонерськими розробками вчених 60–80-х років та науково-популярним кіно студії «Київнаукфільм» того ж періоду.
Кібернетика виникла на тлі повоєнної політичної кризи, гуманістичного песимізму та науково-технічного оптимізму п’ятдесятих. Вона стала авангардним напрямом науки, епістемологічним проривом на перетині багатьох дисциплін — як гуманітарних, так і технічних. Кібернетична концепція базувалася на постгуманізмі, теорії інформації, комунікації та ентропії. Прямі зв’язки чи опосередкований вплив цих ідей можна простежити в знакових філософських течіях кінця ХХ століття: у структуралізмі, постструктуралізмі та постмодернізмі.
50–70-ті роки позначені також іншими здобутками кібернетичного наукового візіонерства і проторозробками в таких напрямках, як кіберпростір, штучний інтелект, нейронні мережі, біокібернетичні технології та цифрове безсмертя. Однак унікальною кібернетику робить не так концентрація найсучасніших технологічних інновацій свого часу, як поєднання їх зі спробою філософського осмислення власних напрацювань і векторів розвитку. Кібернетична теорія розглядала «людське» в асамбляжі з речами та іншими видами — ще один важливий аспект, що резонує із сучасністю.
В експозицію увійдуть далеко не найвідоміші фільми «Київнаукфільму», що умовно репрезентують майже 30-річний період роботи кіностудії: «Вічний пошук» (1967), «Микола Амосов» (1971), «Полонити завданням небувалим» (1982). Усі три стрічки — надзвичайно різні за формою та способом оповідання.
«Вічний пошук» з модерністським пафосом звітує про тогочасні розробки та досягнення вчених, намагаючись передати релігійний трепет перед наукою. Профетична тональність оповіді поєднує запис звучання клітини й роздуми про універсальний електронний мозок. Апофеозом цього примітного стилю стає та частина фільму, що порушує проблеми старіння, воскресіння та, зрештою, безсмертя.
Стрічка «Полонити завданням небувалим» фокусується на історії та наукових розробках Інституту кібернетики: розповідає про задуми, які вдалося втілити на Львівському виробничому об’єднанні «Електрон» та нафтопроводі «Дружба». Засновника інституту — вченого Віктора Глушкова — фактично зняли незадовго до смерті.
Документальний фільм «Микола Амосов» зроблено у більш класичній манері спостереження. У ньому чимало на позір невимушених сцен повсякдення та робочого спілкування. Микола Амосов, кардіохірург і винахідник «штучного серця», розповідає про розвідки в царині біокібернетики та ділиться своїми поглядами на широке коло питань — від концепції здоров’я та виховання до теорій щастя.
Медіахудожники/-ці Photinus Studio, SVITER Art Group та Іван Світличний створюють тотальний мультимедійний проєкт, що певною мірою продовжує традиції й вектор пошуків науково-популярного кіно зазначеного періоду та осмислює власні засоби технічного виробництва.
За допомогою різних цифрових медій у галерейному просторі з’являється децентралізоване множинне кібертіло, у якому можна впізнати хіба що якісь частини на кшталт «серця» чи «мозку», що достатньо точно відтворюють пластичність та відсутність меж у своїх реальних прототипах. «Біологічне» та «тілесне» тісно переплітаються з «культурним», «медійним» і «технологічним», але все одно звертаються до логіки цілого.
Уся пластична конструкція — відбиток колективної дії, співвідношення між учасниками/-цями проєкту, їхніми реальними й віртуальними тілами. Нейронна мережа цих взаємодій між усіма людськими та нелюдськими агентами проєкту обплутує врешті-решт і фізичний простір, і віртуальний, утворюючи складний, тяглий у часі проєкт, що виходить далеко за межі виставки.
Текст: Олександра Набієва
