Після недовгої перерви до нас повертається глядацька улюблениця — програма DOCU/ХІТИ. Зазвичай до неї ми ретельно відбираємо найгучніші фільми, що встигли згуртувати довкола себе аудиторії на різних великих кінофестивалях.

Утім, особлива магія цієї програми цього року полягає в тому, що п’ять стрічок, що увійшли до неї, кожна у свій чин прагнуть руйнувати масові стереотипи й глядацькі очікування. Строката добірка DOCU/ХІТІВ запрошує розширити наші уявлення про кіно, що захоплює увагу великих кінозалів.

Одним із перших таких фільмів-сміливців, що руйнують уявлення про формулу успіху, є «Поки сходить зелена трава» Пітера Меттлера. Майже тригодинна щоденникова подорож кількома роками життя Меттлера, впродовж яких він замислюється над питаннями, що ми часто не наважуємося сказати вголос: у чому сенс нашого існування, куди все переходить після нашої смерті, як проживається досвід старішання, досвід втрати батьків і як все починається знову. Подекуди медитативне кіно «Поки сходить зелена трава» все ж зберігає місце для руху життя, гумору, музики й навіть для спонтанних танців посеред стрічки. Фільм — переможець Visions du Réel — Festival international de cinéma, DokLeipzig, RIDM Rencontres internationales du documentaire de Montréal, учасник спеціальної програми Signed на фестивалі IDFA.


Кадр із фільму «Поки сходить зелена трава»

Підхоплює такий виклик формальним і типовим «стандартам» справжній детектив, що змусить не лише пильно стежити за історією своїх героїнь, а й замислюватися про межі вигадки та дійсності в ній — «Диво Ґулльспонґа»Марії Фредрікссон. Учасник Millenium Docs Against Gravity, Hot Springs Documentary Film Festival, Visions du Réel, DokLeipzig, Sheffield DocFest, Tribeca Festival, де він зокрема здобув нагороду за монтаж, тощо. Фільм уже подолав чималий фестивальний шлях, зібравши разом із тим чудову критику. Чи не кожен другий текст про цю стрічку супроводжується висловами на кшталт «документальний "Твін Пікс"», «це дивніше за вигадку» та «ви ще будете днями розмірковувати про те, що саме ви переглянули». Розслідування темних закутків історії однієї сім’ї, впродовж якого відбудеться сенсаційне возз’єднання сестер, які не знали про існування одна одної, тести ДНК і навіть викриття сімейних таємниць, що зародилися в трагічні роки нацистської окупації Норвегії, — все це вражає не менше за загадку, де в цьому фільмі пролягає межа між вигадкою та неординарною реальністю.


Кадр із фільму «Моногамія»

Володар Гран-прі в секції «Тиждень критики» на фестивалі в Локарно — «Моногамія» Охада Мільштайна повертає питання межі інтимності в документальному кіно в іншу площину. Допускаючи камеру в приватне життя своїх батьків і своє власне, режисер шукає відповідь на непросте, а подекуди й табуйоване в багатьох суспільствах питання про межі моногамності — коли стосунки двох людей виснажуються, як повернути іскру в них і чим за своєю суттю є моногамні союзи? Чи настільки простою та очевидною є відповідь на ці питання?


Кадр із фільму «Лазневе сестринство»

Ще один фільм з DOCU/ХІТІВ, що вражає інтимністю простору, в який проводить нас камера, — «Лазневе сестринство» Анни Гінтс. Естонська, французька й ісландська копродукція отримала світову прем’єру на «Санденсі», де здобула приз за режисуру. Далі — важко пригадати великий фестиваль, на якому стрічка не побувала би. Зокрема, на IDFA фільм потрапив у спеціальну секцію фестивальних хітів Best of Fests. Такий гучний успіх картини вступає у дисонанс із тихим, щирим і неспішним тоном, яким у самому фільми звучать відверті розповіді героїнь. Естонська лазня, культура якої внесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, стає у стрічці камерним простором, де одночасно оголюються найінтимніші історії жінок і вибудовується взаємна підтримка. Від прекрасних досвідів до травм і болючих спогадів — ця невеличка задимлена лазня допомагає прожити й відрефлексувати те, про що не завжди вдається розповісти вголос деінде.


Кадр із фільму «Фото на пам’ять»

П’ятий фільм цієї програми тішить особливо, адже це українська стрічка — «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Картина, що вперше в історії української документалістики стала фільмом-відкриттям одного з найбільших у світі фестивалів документального кіно IDFA в листопаді 2023 року. У близькій до есеїстичної формі режисерка занурюється в теплі спогади з дитинства, з Донецька, з життя до війни. Ці ніжні пригадування та родинні відеодзвінки складаються в осмислення історії власної сім’ї, що переживає вимушену розлуку, та загалом історію нашої країни, що вже десять років бореться за свою свободу й незалежність, зокрема на лінії фронту. Розглядаючи старі фотографії й ретельно закарбовуючи в пам’яті Донецьк, Ольга заповнює любов’ю пусті місця, місця відсутності, — і прокладає маршрут повернення додому бодай віртуально, із застиглих кадрів із автодороги, допоки на екрані не з’явиться стела з написом «Донецьк», зі старих фотографій в гугл-картах та з сімейних відео, знятих на звичайний телефон. «We’ll meet again» — співає свою найвідомішу сумну й водночас оптимістичну воєнну пісню Віра Лінн під час цього повернення.

Текст: Юлія Коваленко, програмна директорка Docudays UA.

Чільне фото: кадр із фільму «Диво Ґулльспонґа».
_______
21 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства США в Україні, International Media Support, Посольства Королівства Нідерландів в Україні, Посольства Естонії в Україні, Польського інституту в Києві, Французького Інституту в Україні, Данського інституту культури, Чеського центру Київ і Посольства Угорщини, Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.