У школі й звичайні уроки історії мали успіх не з-поміж усіх учнів/-ниць. Завжди треба щось запам'ятовувати — або, правдивіше — зазубрювати перед контрольною, не переживаючи за пошук зв’язків між причинами й наслідками. Що вже казати про «спецвипуски», присвячені пам’ятним датам (зазвичай трагічним і травматичним), що за вчительською методичкою закликають «пам’ятати минуле, аби ніколи знову не припуститися жахливих помилок історії». Поступово настає дорослішання, а разом із ним зростають і вимоги до пам’яті. Тепер потрібно не лише знати дати народження батьків, три столиці Гетьманщини й на скільки відрізняється ціна на «Мівіну» в різних кіосках, але й стикатися з обмеженнями процесу запам’ятовування.
Про короткочасну й довготривалу пам’ять можуть розказати науково-популярні фільми, а от авторські документальні стрічки досліджують щось більш абстрактне — як людина бере відповідальність за пошук пам’яті про невідоме й долає забуття.
Урядові архівні плівки, старі голосові повідомлення, каракулі на полях чужих блокнотів, фотографії з окопів, щоденники письменників/-ниць — ми чіпляємося за будь-які артефакти, що несуть у собі історію, свідками/-кинями якої ми є лише опосередковано, завдяки присутності інших людей у визначних моментах минулого. Адже свідчення події, задокументоване й збережене на майбутнє, не лишає простору для сумніву й некомфортних питань, на які, можливо, відповіді так ніколи й не знайдеться. Однак, нам не завжди щастить.
Цьогорічна програма DOCU/ART пропонує разом шукати фрагменти пам’яті — втрачені, згадані, відтворені — і час від часу питати себе, чи готові ми взяти на себе відповідальність за їхнє збереження.
Історія Другої світової добігала кінця, коли Нейтану Гілу, сину сирійських євреїв-мігрантів і солдату армії США, дали наказ охороняти найгірших людей на планеті зразка 1945 року — керівників гітлерівської Німеччини, що чекали на вирок Нюрнберзького процесу.
Ілан Ґолод, режисер фільму «Нейтан-ізм», знаходить Нейтана сімдесят років потому. Переживши минуле й зберігши його травму, колишній солдат протягом усього життя повертається до часів своєї юності. Він раз за разом змальовує досвід перебування поруч із людьми, для яких він був би першим у списку на знищення — і створює химерну реальність: «неофіційне мистецтво», переплетене зі спробою переосмислити власне минуле.
Кадр із фільму «Нейтан-ізм»
Режисер формує дружній простір для героя, сповнений гумору й довіри. Однак, у знімальної команди поволі закрадається підозра — чи дійсно повторення циклу із забуття й пригадування щоразу лишається правдивим?
У «Плівках Кіма» режисерський дует Девіда Редмона та Ешлі Сабін влаштовує справжнє документальне розслідування, що народжується з невинного питання: «Що сталося з колекцією улюбленого прокату касет після його закриття?»
Чи то через ностальгію за кращим минулим, чи то через бажання віднайти цінні для них плівки, режисер(к)и вирушають у подорож Сполученими Штатами, Італією та Південною Кореєю. Ще одна ймовірна мотивація — дізнатися більше про загадкового містера Кіма, прокат якого володів 55 тисячами фільмів — від популярних новинок до рідкісних епатажних експериментів.
Девід та Ешлі як справжні синефіл(к)и під час фільмування та монтажу віддають шану численним жанрам кіно, на яких зростали. Взагалі, відвідувачів/-ок прокату містера Кіма можна вважати поколінням, чиї спогади не завжди є їхніми власними — хтозна, чи мозок підкидає реальну картинку з сімейного свята, чи це лише сцена з фільму, який дивилися пів року тому на відеомагнітофоні друга.
Рада національної безпеки Бразилії, влада якої постала з військового перевороту в 1964 році, на чолі з президентом Артуром да Коста-і-Сілвою ухвалює рішення щодо впровадження Інституційного акту № 5. Призупинення дії конституції та вкорінення політичних репресій на державному рівні — лише невелика частина порушень прав людини внаслідок Акту, що остаточно закріплює військову диктатуру в країні.
Жуан Педро Бім, режисер стрічки «За зачиненими дверима» та дослідник плівкових архівів, віднаходить до того засекречені, а отже, невідомі для історії записи з ключового для бразильців засідання Ради. У руках Жуана — лише аудіодоріжка промов міністрів і генералів, але режисер поєднує її з відеорядом, зібраним із архівної пропаганди.
Щоденні відеобюлетені з різноманітних куточків країни, телевізійні ролики з основ диктаторського націоналізму, репортажі тренувальних військових операцій із протидії повстанням: різнобарвні картинки обіцяного майбутнього посилюють жах від стрункості звітувань президенту щодо стратегій збереження влади. З перспективи сучасності ми знаємо, що цим жахам прийде кінець. Але чи покарає історія лиходіїв?
Чільне фото: кадр з фільму «Плівки Кіма».
Текст: Поліна Яковлева, програмна координаторка Docudays UA
____________
21 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства США в Україні, International Media Support, Посольства Королівства Нідерландів в Україні, Посольства Естонії в Україні, Польського інституту в Києві, Французького Інституту в Україні, Данського інституту культури, Чеського центру Київ і Посольства Угорщини, Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.