Восени Команда Docudays UA традиційно мандрує світовими кінофестивалями, щоб розвивати діалог про українську документалістику та знаходити нові теплі співпраці. Директорка комунікаційного департаменту фестивалю, продюсерка та сценаристка Дар’я Аверченко ділиться спостереженнями про німецьких глядачів, глядачок та індустрію.
У жовтні випала нагода побувати на двох німецьких фестивалях: Українському кінофестивалі в Берліні та Dok.Leipzig. Два абсолютно різні майданчики на відстані години потягом Берлін — Лейпциг. Раніше я думала, що українські фестивалі за кордоном — це подія лише для нашої діаспори. Ми багато говоримо зараз про те, що робота з українцями та українками поза кордонами дуже важлива — це й інформування наших співвітчизників та співвітчизниць про ситуацію вдома, і можливість трохи полегшити їхню самотність, поговорити про час повернення та відбудову країни. Проте, на моє здивування, на фестивалі я зустріла також багато берлінців, які дивилися фільми та активно ставили питання на дискусіях, що зовсім не збігалося з фейсбучним вайбом «Захід втомився від війни в Україні».
Хол планетарію на Українському кінофестивалі в Берліні. Дар'я Аверченко
Протягом тижня на 10 локаціях у центрі Берліна вже вп’яте відбувся Ukrainian film festival Berlin. У програмі були ігрові та документальні фільми переважно українських авторів та авторок, конкурс короткого метру, спецпокази українських кіноархівів і ретроспектива до 100-річчя від дня народження Параджанова. Мене запросили на панельну дискусію «Фільм як спротив: мистецькі практики для посилення стійкості до дезінформації». У затишному кінозалі Берлінського планетарію ми дивилися фільм «Кілометр» Ганни Тихої (до речі, стрічку підтримали в проєкті DOCU/HELP на початку повномасштабного вторгнення). А після перегляду говорили про те, що може зробити кожен та кожна на своєму місці для протистояння російській пропаганді. Я багато розповідала про «Архів війни», про сотні свідчень та мільйони відео, які зібрала команда проєкту з часу заснування у березні 2022 року. Про серію фільмів «Свідки», які ми продовжуємо знімати на основі записаних інтерв'ю — з цивільними, з військовослужбовцями, розповідаючи світу про такі трагічні події, як, наприклад, нерозслідуваний теракт в Оленівці.
А ще я розповіла про інший проєкт Docudays UA — щорічний каталог української документалістики, з контактами професіоналів та професіоналок, які працюють в Україні та свіжими фільмами, які ми готові пропонувати міжнародним фестивалям. Один з глядачів підійшов до мене потиснути руку та сказав: «Нас обурює повільність нашого уряду. Проте знайте, що звичайні німці завжди на боці українців у цій несправедливій війні. Ми робимо, що можемо: донатимо, переказуємо своїм про зустрічі, як ця. Будь ласка, більше інформації й амбасадорів. Фестивалі, як цей мають велике значення!»
На Dok.Leipzig ми вирушили разом із частиною команди фестивалю в Берліні. На відкритті, на жаль, не було згадок про нашу війну. І єдиним живим виступом була промова грузинської документалістки, яка отримала приз на розвиток свого проєкту, але вона розповіла, що серце її в Сакартвело, де тривають вибори й вона хоче підтримати всіх, хто переживає складні часи у своїх країнах. «Наш біль — спільний!», — сказала вона, не стримуючи сліз.
Показ на вокзалі. Dok.Leipzig. Фото з фестивального сайту
Чомусь я думала, що нам мусили показати якщо не український, то хоча б грузинський фільм, щоб підкреслити важливість фестивалю. Проте відкрив фестиваль повільний і доволі банальний фільм про світло Tracing Light Томаса Рідельсгаймера. Ми покинули залу і відправилися на вокзал. А чому на вокзал — бо саме на Leipzig Hauptbahnhof відбувався велелюдний показ «Квітів України» Аделіни Борець. Треба сказати, що це щорічна традиція фестивалю. Але цього разу мене порадувало, що глядачів та глядачок було дуже багато: вони сиділи на підлозі з обох боків обладнаної стільцями зали. Це нагадувало свято й саме так я уявляла відкриття фестивалю! Це певно те, що хотілося б запозичити для відкритих показів Docudays UA, які ми перестали практикувати в останні роки з питань безпеки. Мене також порадувало, що на Dok.Leipzig продовжують представляти українські проєкти на стадії чорнового монтажу Generation Ukraine. Щоправда, це невеличка зала, яка не здатна була вмістити всіх охочих послухати. Одним із дуже помітних проєктів був фільм «Палінгенезія» Аліни Горлової, Єлизавети Сміт і Семена Мозгового. Фільм про синдром звикання до смерті, який виробився в українців протягом років війни, але також про переродження й віру в людей, які витримують випробування. Щиро вболіваю за всі 5 представлених фільмів і бажаю їм гідних світових премʼєр. I, звісно, української премʼєри на наступному Docudays UA.
Дякую за підтримку в організації подорожі ГО «Докудейз» і DOC.Alliance.
