На початку вересня українські кінематографіст(к)и Дар’я Аверченко та Роман Бондарчук були запрошені до польської ініціативи «Гданськ: місто літератури», де мали змогу показати свою стрічку «Українські шерифи» (прим. ред. — нині фільм доступний для перегляду онлайн), а також презентувати фестиваль Docudays UA і онлайн-кінотеатр DOCUSPACE. Публікуємо есей Дар’ї про враження від зустрічі та міркування щодо проєктів культурної дипломатії. 

Мої маршрути ще не приводили мене до Гданська, тож запрошення від «Гданськ: місто літератури» стало для мене великим і приємним відкриттям. Я не підозрювала, що нині це новий Амстердам, тільки люди тут набагато привітніші, а кава — значно смачніша й дешевша. А ще від Гданська лише дві години за кермом до кордону з Калінінградською областю, що пояснює натовпи росіян, які гуляють місцевими вулицями, голосно коментуючи свої здобутки шопінгу. Через це сусідство ініціатива польських активістів/-ок запрошувати українських митців і мисткинь, щоб спілкуватися з ними без посередників, — надзвичайно важлива.

Показ нашого фільму «Українські шерифи» і розмова з режисером Романом Бондарчуком зібрали кілька десятків глядачів/-ок: як поляків/-льок, так і українців/-ок.

Раніше я не усвідомлювала, наскільки важливо для наших громадян підтримувати зв’язок із домом. Це контакт, який допомагає їм уявляти своє повернення, навіть якщо їхні міста зараз під окупацією.

«Українські шерифи» — наша улюблена документальна робота. Щоб зняти цей фільм, ми з Романом і звукорежисером Борисом Петером на кілька років переїхали до села Стара Збур’ївка Херсонської області й жили в дачному будинку моїх батьків.

Нас надихнула громада села. Те, як його жителі збиралися в будинку культури щоразу, коли потрібно було прийняти важливе рішення. Як обговорювали його всі разом, відкрито голосували — це була пряма демократія в дії. Сільський голова Віктор Маруняк, історик за освітою, пояснював, що ця традиція в них не переривалася. Колись старозбур’ївці були мореплавцями, рибалками, а за радянських часів у них так і не утворився колгосп. Тому й волелюбство не зникло.

Поліція приїжджала в село рідко — переважно, коли повідомляли про небіжчиків. На крадіжки чи побутові сварки не реагували взагалі: їхати далеко (немає бензину), а розбиратися важко — село розкидане по піщаних дюнах, немає ні карт, ні номерних табличок на будинках. Усіх тутешніх потрібно знати в обличчя. Так і виникла ідея призначити на роль сільських шерифів місцевих жителів — Віктора Кривобородька та Володимира Рудьковського.

Кадр із фільму «Українські шерифи» 

Віктор і Володя стали нашими провідниками в життя Старої Збур’ївки, де відбувалося багато щоденних драм: хтось уночі розбив вікно й украв із сараю євроселезнів або робітник зламав замок фермеру, своєму роботодавцю, або просто хтось блукав селом із сокирою, лякаючи перехожих.

Однак узимку 2013-го ми стали свідками спроби справжнього політичного перевороту. Проросійський сепаратист почав збирати громаду села, обіцяв скасувати всі податки й вивести своїх «підданих» із юрисдикції держави України в статус позадержавних «суверенів». Він почав видавати своїм «суверенам» паспорти й навіть водійські посвідчення. Йому вдалося зібрати село на «сходку», де він хотів встановити свою владу. На щастя, більшість активних жителів відправила його на найближчі вибори, щоб чесно змагатися з чинним головою.

З того часу ми вже не знімали комічну історію про пошук викрадених євроселезнів, а документували мікрокосм цілої країни, в якому живуть сміливі та волелюбні люди, але водночас діють проросійські сепаратисти. У багатьох інших селах і містечках на Сході України такі сепаратисти змогли розколоти громади, поширити небилиці про велич Росії та спільну щасливу історію, підготувати ґрунт для воєнної анексії.

В українському медіапросторі ще десять років тому основним наративом про наш Південь були російськомовність і депресивність регіону. Дослідження під час зйомок фільму довело, що на Півдні розмовляють українською, а люди далекі від депресивності й не чекають на жодну Росію. Навпаки — ідуть захищати Україну, коли їм приходять повістки. Із наративами було щось не так.

Нині село під російською окупацією — усе в оборонних спорудах, наповнене військовими, які поводяться з місцевими, як із кріпаками: відбирають майно, вимагають дозволів для переміщення між блокпостами. Росіяни призначили керувати селом родичку того сепаратиста, якого ми зняли у фільмі. Її робота тепер переважно складається зі зйомок у російських пропагандистських відео: як підняли триколор над сільрадою або як частували літніх людей села кашею з польової кухні.

Але навіть у цих умовах знаходяться смілив(и)ці, які ведуть партизанську боротьбу, передаючи інформацію про розташування ворога українським військовим чи навіть організовують диверсії.

Наші шерифи на фронті, а Віктор Маруняк дивом зміг врятуватися після тортур російськими спецслужбами. Їхні будинки зайняті окупантами, як і будинок моїх батьків.

Акція «Russia is a terrorist state» після показу фільму

На показі в Гданську ми познайомилися з дівчиною зі Старої Збур’ївки, в якої там залишилися батьки. Вона плакала, коли розповідала, як їм живеться зараз. Але всі разом ми домовилися повернутися за найпершої нагоди, щоб обійняти своїх, відновити житло і зняти другу серію «Українських шерифів».

І ще одна думка не полишала мене, коли я прогулювалася простором «Гданськ: місто літератури». Я думала, що прийде час, коли ми відкриємо подібний центр української культури у звільненій Ялті. Там теж буде книгарня з українськими книжками, стіни ми віддамо під виставки сучасних українських художників/-иць і фотографів/-инь. Там буде зала для зустрічей і обміну ідеями активних місцевих жителів. І будуть покази, дискусії за кавою і запах Чорного моря з набережної. Всім серцем вірю, що так і буде.

Авторка тексту: Дар’я Аверченко.

Поїздка здійснена на запрошення «Гданськ: місто літератури» і за сприяння фестивалю Docudays UA.

Фото надані ініціативою «Гданськ: місто літератури».