Команда Skvot та авторка Женя Цаценко зібрали найцікавіше, що пролунало в програмі DOCU/ПРО під час розмови режисерки Марини Степанської з учасницями конкурсу DOCU/Україна — Марією Стояновою, Світланою Ліщинською, Марією Пономарьовою й Тетяною Дородніциною.
Про очікування, що кожен та кожна мають знімати про війну
Марія Пономарьова: Тема війни настільки overpenetrating — не вийде жити поза цим. Війна потрапила в усе, як радіоактивний пил. Я не можу йти проти цього і не збираюся. Але тут все ще є місце моїм особистим історіям. Вони можуть відгукнутися комусь, допомогти прожити цей досвід якось інакше. Або дати простір для саморефлексії — в час, коли ми постійно мусимо думати й говорити не про себе.
Світлана Ліщинська: Війна існує з початку людства. Це такий перманентний стан. Як на фресці Мікеланджело «Сикстинська капела», де сили неба тягнуть людину догори, а сили пекла — донизу. І ця битва відбувається постійно. Тож війна для мене — це фон, форма. Я не думаю, що ми можемо знімати кіно про війну — бо всі фільми ми робимо про себе, навіть якщо в кадрі інші герої. Але, розповідаючи про своє життя, ми також розповідаємо про війну.
Тетяна Дородніцина: Коли я спілкувалася з продюсерами, їздила на лабораторії, часто чула, що західна авдиторія втомлюється від песимістичних фільмів про війну. Мене це дуже засмучувало. Бо про це важливо говорити. Тож коли після показу нашого фільму «Все має жити» (стрічка, що отримала спеціальну відзнаку конкурсу RightsNow! — прим. ред.) в Польщі люди підходили та казали «дякуємо, що показали події в Херсоні, бо в медіа це не має резонансу» — я почувалася щасливою.
Марія Стоянова, Світлана Ліщинська, Тетяна Дородніцина, Марія Пономарьова на події DOCU/ПРО
Про контроль над реальністю
Марія Стоянова: Я заходила у «Фрагменти льоду» ( фільм-переможець нацконкурсу — прим. ред.) однією людиною, а виходила вже іншою. Я починала робити його у 2018–2019 році, він пройшов довгий шлях — тож мені природно захотілося прокласти місток із тим, що відбувається зараз.
Вийшов такий парадокс: я обирала працювати з архівами, бо думала, що це убезпечить від змін. На моїх попередніх проєктах у 2014 все розвивалося надто швидко, я не встигала за змінами в життях героїв. А ось тут я подумала: «Ну все, тепер I'm secured, можу працювати». Та все ж, виходить, не можна заперечувати свій зв’язок із теперішнім. Ніяк.
Марія Пономарьова: Мені теж здається, що є багато речей, в які ми заходили одними людьми, а виходили іншими. З фільмом Nice Ladies ( кіно, яке отримало спеціальну відзнаку нацконкурсу — прим. ред.) все відбувалося так само — ми теж почали його у 2019, а завершили у 2023. Вийшла зовсім інша історія, інший контекст. І це про те, що в документалістиці ти не можеш передбачити, як закінчуватимеш фільм і якою людиною будеш у кінці процесу. Змінюється і кіно, і ти.
Про жіночу оптику
Марина Степанська: Я помітила, що у фільмах, які знімають жінки, в кадрі та поза ним дуже сильно присутнє «я» — зазвичай це войсовер, який озвучує її почуття. Режисерки вводять себе у фільм у різних формах. І це не лише про українське кіно, але так само про грузинське, американське. Оприявнення свого голосу — практика, притаманна режисеркам загалом.
Марина Степанська на події DOCU/ПРО
Марія Пономарьова: У жінок є жіноча оптика, у чоловіків — чоловіча, у небінарних людей — також своя. Тобто це така суб’єктивна штука, бо ми формуємось у певних гендерно-конотативних обставинах. Я думаю, коли жіночий голос присутній у фільмі — це такий space reclaiming. Коли тебе довго не було, твої історії за тебе розповідали інші, чоловіки знали краще про досвід менструації тощо.
Я думаю, класно не те що сперечатися з цим, а просто показувати, що в мене є ось таке натомість. Так ти займатимеш цей простір своєю історією. Плюс коли розповідаєш про себе, до тебе ніхто не докопається з питанням «а звідки ти це знаєш?». Для мене це сейф-спейс. А ще я розумію, що, розповідаючи свої історії, ти не лише знайомиш інших з власним досвідом, але й знайомишся з ним сама.
Про режисера монтажу (aka найважливішу людину в житті документаліста)
Марина Степанська: Я вважаю, що режисер монтажу — це повноцінний співавтор документального кіно. Бо саме він найчастіше знаходить фільм у купі сміття, яку приносить режисер. Приносить і каже: «я тут щось назнімав, знайди кіно». Це я про себе.
Світлана Ліщинська: В «Трішки чужій» (фільм про чотири покоління українок, який отримав головний приз премії ім. Андрія Матросова — прим. ред.) у нас дуже багато залежало від монтажера. Я можу монтувати — але як би я все не перескладала, скільки б рафкатів не зробила, воно все одно не працювало. Все тому, що я дуже involved. Не завжди вдається відсторонитися та уявити, що це просто якась тітка біля стіни стоїть, а не твоя мама. Плюс потрібен партнер. Людина, з якою можна буде все обговорити, яка з боку на матеріал подивиться.
Марія Стоянова: Ми з Вітею (Віктор Онисько — український режисер монтажу та військовий, що загинув у грудні 2022 — прим. ред.) називали мене з касет «маленькою Машею», щоб допомогти дистанціюватися. В перші два місяці монтажу мені це було дуже потрібно. Через ті мої домашні архіви Вітя переосмислював свій досвід батьківства (в мене головна героїня якраз віку його доньки). Крім того, ми обоє росли у 80-х — стався якийсь такий людський конект.
Марія Пономарьова: Режисери монтажу — це просто святі люди. Важливо як на побаченні відчути, чи є у вас клік, вайб, любов і оце все. Я рада, що коли ми відвідували деякі воркшопи, в мене вже були міцні стосунки з Анелотою Мейдемою, нашою режисеркою монтажу. Бо деколи воркшопи можуть бути помічними, а деколи — не дуже. На одному з таких розхитали впевненість моєї супердосвідченої та суперкласної режисерки монтажу. Тож якщо Анелота захищала мене від впливу матеріалу, який я сприймала занадто близько, тепер вже я захищала її від дивних коментарів типу «виріжте весь перший акт».
Про (риторичні) запитання режисерок до себе
Світлана Ліщинська: Мій основний виклик у тому, чи показувати темні сторони героїв. І якщо так, то як це правильно робити? Я маю емпатувати цій темній стороні? Яким має бути моє ставлення? Не впевнена, чи маю відповіді — але водночас розумію, що якщо не показувати темні сторони, це буде якась неправда.
Марія Стоянова: У «Фрагментах льоду» я передавала свої розмови з батьками непрямою мовою. Для художності й лаконічності треба було ці діалоги обробити. І тоді я запитувала себе, чи я не спотворюю наші розмови, чи не видаю бажане за дійсне. Хоча, з іншого боку, навіть якби це були точні цитати, — а чи можливе чисте сприйняття взагалі?
Марія Стоянова та Світлана Ліщинська
Марія Пономарьова: Я також маю дилему, пов’язану з репрезентацією. Наприклад, я дружу з однією героїнею, а з іншою — не дуже. У нас різні погляди (що окей), але так чи інакше вона — частина історії. Як я маю репрезентувати людину, яка в житті мені не імпонує? Де закінчується мій ресурс репрезентувати багатьох людей? І чи продовжую я репрезентувати своїх героїнь, коли завершую фільм?
Часто люди дивляться Nice Ladies і думають, наче я їх усіх удочерила. І тепер маю продовжувати розповідати їхній наратив. Одна з моїх героїнь на Q&A сказала, що я їм тепер винна сиквел. І я така: «Ну ні, нічого я вам не винна». Ти наче завершуєш фільм, але далі продовжуєш репрезентувати героїв. Мене далі запитують, що там мої героїні — так, наче я маю постійно бути з ними на зв’язку. Я так і не дослідила, що з цим робити. Тому наступний фільм буду знімати про себе.
Про активну згоду
Світлана Ліщинська: Моя донька дуже часто казала мені «ні», особливо на початку зйомок. Ми пересварилися. Я дуже хотіла відзняти, як ми зустрічаємо новий рік у 2022 — вже тоді відчувалося, що щось буде. Але і донька, і мама стали на диби, казали, що нічого не буде, не можна так людей напрягати, як це — знімальна група на свято. Я після цього з ними 2 тижні не розмовляла (сміється).
Марія Пономарьова: В мене було навпаки. В якийсь момент в Амстердамі героїня сказала «так», коли я запропонувала знімати. Але її донька пояснила мені, що Свєта це зробила, бо дуже хоче, щоб я зняла фільм. А насправді зніматися зараз не хоче. Мені здається, це щось таке жіноче: «ну треба ж допомагати, ну це важливо, це для великої мети, Машенька ж попросила». Щоб сказати «ні», теж потрібні сили. Але важливо говорити своїм героям, що казати «ні» — це ок.
Фото: Cергій Хандусенко