З 27 по 29 вересня у Хмельницькому відбувся VII літературно-перекладацький фестиваль Translatorium, який зібрав перекладачів/-ок, письменників/-ок, поетів/-ок, митців та мисткинь з України, Польщі, Боснії та Литви. Програма охопила понад 20 подій і більше 30 учасників/-иць. Серед форматів — робота з візуальним мистецтвом, кіно та репортажем. Обговорювали переклад, українську класику й різні підходи до дослідження пам’яті.

У програмі фестивалю була розмова з архівісткою Валентиною Гуменною про те, чому важливо документувати війну, а також показ фільму «Свідки. Полон вбиває» (реж. Марина Рощина, Тетяна Симон) від команди Архіву війни. У цьому щоденнику Валентина поділилася своїми враженнями від поїздки.

Презентація Архіву відкривала цей фестиваль — єдиний в Україні, присвячений перекладу, — що було доволі хвилююче. Він розпочався о 12, а вже о 12:30 стартувала наша розмова. Я розповідала про Архів війни, про наше функціонування. Ми говорили про те, чому важливо документувати війну, і зосередилися не просто на «чому», а й на «як». Мені дуже сподобалася авдиторія, особливо питання. Як на першу подію фестивалю, то це дуже круто, що можна одразу подискутувати. Ми встигли поговорити і про права інтелектуальної власності, і про емоційні аспекти роботи в Архіві, а також про наші співпраці й «червоні лінії». 

Увечері відбувся показ фільму «Свідки. Полон вбиває», а перед ним ми мали невелику вступну розмову. Модераторка запитала мене, як виникла ідея знімати цей фільм. Це питання було насамперед дуже доречне, а не просто загальне. Ініціаторкою фільму стала жінка, чоловік якої досі перебуває в полоні після теракту в Оленівці. Вона й звернулася до Тані та Марини (режисерок) із проханням розповісти більше про теракт. 

Після перегляду ми залишилися на колективну рефлексію. Було помітно, що людей дуже зачепив фільм. Запитували, що зараз відбувається з героями стрічки. Авдиторія цікавилася, як проходили зйомки, звідки ми брали матеріали (власне, від пресслужби «Азову», а також організовували власні інтервʼю та шукали медіафайли у відкритих джерелах). Глядачі й глядачки також висловлювали захоплення режисерками Тетяною Симон та Мариною Рощиною за те, як вони вибудували відеоряд. 

Перший день фестивалю. Показ фільму «Свідки. Полон вбиває»

Враховуючи вихідні, я радію, що вдалося відвідати інші події фестивалю вже в ролі глядачки. Серед них — дискусія «Нові образи минулого: візуальна мова пам’яті в мистецтві». Це була розмова про пропрацювання і памʼятання минулого через призму мистецтва та пошук нової візуальної мови. Учасницею стала кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катерина Семенюк. Було цінно побачити таку міждисциплінарну рамку.

Ще мені надзвичайно відгукнулася фотовиставка-дослідження Дзвінки Пінчук «Чи має мова ПТСР?» про вплив війни на мову, а також, опісля, розмова про боснійський повоєнний досвід за участі фотожурналіста Даміра Шаґоля та кураторки виставки Вероніки Ядухи. Експозиція влучно поєднувалася з тезою про те, що мова дійсно трансформується. Порадувало, що фестиваль відбувався не тільки у лекційному форматі, але й говорив з авдиторією іншими способами, як-от за допомогою виставки.

Крім того, слухала розмову довкола перекладу книжки Жузе Сарамаґу «Бунт речей» за участі перекладачки Інни Білоножко та модерації Микити Москалюка. Говорили про те, як речі сприяли падінню португальського диктатора. Було цікаво простежити паралелі. Опісля слухала лекцію Юрка Прохаська (надзвичайно цікаву!) на перетині психоаналізу, літератури, памʼяті та документування. Назва лекції звучала як «Перекладати та бути перекладеним значить бути врятованим від забуття». Це насправді була і концепція всього фестивалю. На перший погляд, Translatorium здається нішевою подією для перекладачів/-ок, однак, якщо говорити про пам’ять і документування, його концепція збігається з діяльністю Архіву війни. Збирати матеріали про воєнні злочини та досвід війни — це рятувати їх від забуття. Було приємно усвідомити, що документаліст(к)и й перекладачі/-ки мають багато спільного.

Другий день фестивалю. Лекція Юрка Прохаська

Другий день завершився концертом гурту KURS VALUT, який музично переосмислив українську поезію. Принаймні те, що я встигла почути під час перших 15 хвилин виступу, на які вдалося залишитися.

На третій день я побувала на ранковій каві з перекладачкою Еллою Євтушенко. Було дуже незвично й пізнавально зазирнути в робочі процеси перекладу. Серед іншого, вона розповіла про співпрацю з одним французьким видавцем після початку повномасштабного вторгнення. Він захопився Розстріляним Відродженням, зокрема Семенком і Плужником. Видавець попросив Еллу перекласти всі твори Семенка, але був вражений, що його доробок за таке коротке життя налічив аж чотири томи. Видавець сказав Еллі, що він вважав Маяковського надзвичайним поетом, але натомість французька спільнота ніколи раніше не чула про Семенка… Ще мені сподобався коментар Елли про те, що до перекладеної антології увійшли вірші, які поєднують теми і війни, і любові та інших аспектів життя. Це зроблено, щоб іноземці й іноземки побачили більше різноманіття української літератури, а не поверхневе сприйняття нас як нації, зацикленої лише на висвітленні війни. З «перекладацького» ще була презентація Ростислава Семківа про «невольничі переклади». Говорили про Стуса, Грабовського — митців, які, попри ув’язнення, не лише творили оригінальні тексти, але й перекладали.

Третій день фестивалю. Перформанс «Археологія Літератури», кураторства Тані Радіонової

Ще була розмова «Сучасні переклади української класики як спосіб формування нової пам’яті та розуміння українського контексту» за участі перекладача Марціна Ґачковського під модерацією Остапа Сливинського. Насправді, ми більше говорили про червоних кхмерів та мачете, ніж про переклад, але це було дуже цікаво. Наш досвід контрастує з історіями геноциду в Руанді чи Боснії. Ми не можемо повністю «приміряти» на себе роль жертви, оскільки боремося, відбиваємося. Що найважливіше в цій історії — на нас напали ззовні, і це не чистка двох спільнот всередині однієї країни… Повторюся, міждисциплінарний фокус цього фестивалю підкреслив багато схожості між різними напрямами діяльності. У контексті війни важливо, що ми про це говоримо, бо, як зазначалося на фестивалі, робота про війну — це осмислення, проживання та рефлексія над нею. 

Фото: Антон Буга