Українська делегація відвідала кінофестиваль DokuFest у Косово. Юлія Коваленко, програмна директорка кінофестивалю Docudays UA, яка була у складі групи, описала свої враження від країни та її мальовничого міста Призрень, відрефлексувала (не)схожість досвідів Косово з Україною, а також окреслила нові осмислені межі понять «справедливість» і «відповідальність». 

Дещо дивно усвідомлювати, що югославські війни тривали стільки ж, скільки станом на зараз триває російсько-українська війна. Інформацію про них я в ті часи отримувала переважно з телевізійних новин — будучи ще школяркою і знаючи про колишню Югославію лише з розповідей батьків: що це майже те саме, що Радянський Союз, але на Балканах, що це дуже красивий куточок Європи і що там значно якісніші речі, ніж у колишньому «совку». Пізніше в моє життя прийшов стабільний інтернет, а разом із ним — знайомство з численними статтями про ті війни. Бомбардування Сербії силами НАТО, що відбулося без мандату ООН, проте фактично поклало край югославським війнам (є щось симптоматичне у цій сталій традиції називати іменем імперії цілу низку війн за незалежність від цієї самої імперії), викликало того часу в оточенні принаймні моєї сім’ї реакцію, яку тоді мало хто міг точно артикулювати, але яку зараз я би назвала сумішшю з відчуття справедливості й страхом перед невідомістю. Адже єдине, що було зрозуміло, — Європа точно тепер зміниться (спойлер: схоже, ми помилялися). Пізніше я прочитала чимало аналітичних текстів про ті бомбардування і знайшла формулювання, яке й по сьогодні мені здається найвлучнішим. Його автором був Вацлав Гавел, який вважав, що, наважившись на бомбардування Сербії без рішення на це ООН, НАТО «поставило права людини над правами держави. (...) Це не було однак безвідповідальним, агресивним актом чи порушенням міжнародного права. Навпаки. Це сталося з поваги до права, до того права, яке значно вище, ніж право, що захищає суверенітет держав. Спiльнота дiяла з поваги до прав людини, як то велить сумління i мiжнароднi правовi документи».

Пізніше, почавши працювати з кіно, мої знання з текстів отримали свої візуальні відповідники, від яких подекуди волосся стає дибки. Від «Флотелю “Європа”» Владіміра Томіча, що брав участь у Docuday UA у 2016 році, чи «ДНК гідності» Яна Баумґартнера в цьогорічній основній тематичній програмі нашого фестивалю — до «Мовчання розуму» (Silence of Reason) Кум’яни Новакової, що отримав головну Правозахисну нагороду на цьогорічному DokuFest у Косово. Це лише згадки похапцем. Насправді ж чи не щоразу, відвідуючи іноземний фестиваль, можна зустріти колег або фільммейкерів/-ок, які, наприклад, особисто пережили майже 4-річну облогу Сараєво силами Сербії і (барабанний дріб) російськими “добровольцями”. Або ж самі з Косово. Або є серб(к)ами і насамперед фокусуються на роботі зі своїми співгромадян(к)ами, вкотре втовкмачуючи у голови іншим, чим була ця сербська агресія і чим є російська війна проти України. Забігаючи наперед: особисто я думаю, що поки що ця важлива робота не принесла бажаних плодів — але вона бодай відбувається.

Такий довгий вступ мені потрібен, аби надати об’єму цій простій і дещо банальній фразі: я надзвичайно рада, що цього літа за підтримки фонду «Ізоляція» ми провели український фокус у програмі фестивалю DokuFest у Косово. До цієї програми увійшли: 9 фільмів — повнометражних і короткометражних; спеціальна фотовиставка; окремий український прийом, який відвідали гості фестивалю. До маленького (порівняно з масштабами фестивалю) мальовничого міста Призрень ми привезли делегацію українських фільммейкерок, разом із якими також взяли участь у двох публічних дискусіях про те, яку роль грають сьогодні, яку можуть і яку мають грати фестивалі та архіви, і чи (або як) наша робота може допомогти наблизити щось на кшталт справедливості. 

Панельна дискусія за участі української режисерки Оксани Карпович (“Мирні люди”) та Валентини Гуменної, архіваріуски Архіву війни

Втім, я злукавлю, якщо скажу, що панельні дискусії — це головне місце, де відбуваються відверті розмови на такі непрості теми. Усі ці обговорення тривали впродовж усього фестивального тижня у приватних бесідах. Напевно, хтось назве це песимізмом — я ж назву це реалізмом: в більшості випадків ці обговорення приходили до спільного знаменника — ми перебуваємо в передчутті ще більшої за територією війни. І фестивалі, культурні події чи ініціативи не здатні зупинити цю зливу, але здатні повертати на стіл питання відповідальності й пам’яті. Цей висновок (з яким я особисто погоджуюся) йде корінням у тезу про те, що жодну людину не можна навчити чогось — її можна лише надихнути й підтримати у прагненні чогось навчитися. Я думаю, що в цьому контексті кіно є вдалим інструментом.

Із масивів тих текстів, фільмів і новин, які я встигла поглинути до сьогодні, Косово сформувалося в образ маленької країни, з якої почалося неофашистське сходження Мілошевича, адже першим ділом, щойно прийшовши до влади у 1989 році, він ліквідував автономність Косово, що на той час було автономною провінцією зі своєю конституцією і в складі Югославії мало майже однакові права з іншими республіками цієї імперії. Зокрема, Косово могло накладати вето на рішення президента СФРЮ. Також це образ маленької країни, об яку фактично й розбилася Югославія, адже сили НАТО наважилися на воєнну операцію проти Сербії в 1999 році саме захищаючи Косово від етнічних чисток, зокрема вплинули на це рішення масові вбивства косовських албанців в селі Рачак 15 січня 1999 року. Тоді впродовж всього лише шести годин сербські збройні сили дуже жорстоко вбили 45 мешканців, включно з жінкою та дитиною. Не знаю, як вам, а мені ця парабола дещо віддалено нагадує — і її початок стався щонайменше в Мюнхенській промові Путіна 2007 року.

Поки ми готували цей проєкт, у нас виникло (чого вже замовчувати) декілька затримок — саме в цей час Україна переживала масштабні блекаути і, як наслідок, перебої інтернету. І кожного разу, коли ми пояснювали нашим косоварським колегам причини наших запізнень, у відповідь чули: «Не хвилюйтеся, ми чудово все розуміємо, ми також маємо досвід життя з генераторами». На той момент я не до кінця усвідомлювала значення ремарки про генератори — аж поки ми не приїхали у Призрень і не побачили, як генератори міцно засіли в повсякдення Косово. Справа в тім, що Косово переживає важку енергетичну кризу, яка склалася через низку обставин: внутрішнє виробництво електроенергії майже повністю залежить від вичерпних ресурсів вугілля і застарілих вугільних ТЕС, що регулярно потребують ремонту; ціни на імпорт електроенергії занадто високі для країни; звісно, не обходиться без досі нерозв’язаного конфлікту з Сербією, що нині виливається, зокрема, в нормативні та юридичні складнощі у веденні зовнішньоекономічної діяльності косоварами. Більш як 20 років після війни. Жодних паралелей тут — окрім сумного висновку, що в той чи інший чин війна ще довго наздоганятиме й нас. Я сподіваюся, що й так само довго ми пам’ятатимемо, хто ж її розпочав (для тих, хто магічним чином ще досі не втямив, — відповідь: її розпочала Росія у 2014 році, воєнним шляхом захопивши Крим та розпочавши війну у східних регіонах України).

Показ під відкритим небом фільму «Трішки чужа» за участі режисерки Світлани Ліщинської 

Утім, ця ситуація зі світлом не завадила подіям фестивалю — генератори живили цілу окрему програму концертів, покази відбувалися як у закритих кінотеатрах, так і просто неба, а для деяких показів організатори побудували окремі локації, як-от відкритий кінотеатр у старовинній візантійській фортеці, що височіє над містом на верхівці пагорба і відкриває запаморочливий краєвид на шляху до кіно. Треба ще окремо зазначити, що Призрень є другим за чисельністю після столиці Приштини містом у Косово. Проте це досить компактне містечко з населенням трохи менше 150 тисяч, за останніми даними. Історично Призрень відігравав роль культурного і політичного центру в цілому регіоні і нині є офіційною історичною столицею країни, що закріплено законом. У місті багато старовинних архітектурних пам’яток, не кажучи вже про краєвиди, від яких перехоплює подих. Усе це природним чином сприяє тому, що Призрень нагадує Одесу влітку до повномасштабної фази війни — вулиці повняться натовпами туристів, на дорогах постійні затори від кількості машин, всі готелі в місті вщент заселені. Це стає окремим головним болем для колег із DokuFest, адже на додачу до цього туристичного потоку їм треба якимось чином розмістити в місті, де вже немає вільного місця, ще щонайменше 200, а то і 250 гостей. Для української делегації, наприклад, організатори фестивалю домовилися з невеличким готелем, який ще не встиг відкритися через ремонтні роботи, відчинити свої двері ексклюзивно для нас. Щоранку ми мали безкоштовну послугу будильника у вигляді будівельників, які увесь цей тиждень щось розривали й закопували на дорозі біля входу в готель. Загалом я помітила багато будівничих і ремонтних робіт по місту. Враховуючи 35-градусну спеку — це вражає. 

Натовп туристів на вулицях шумів албанською, німецькою, італійською, англійською мовами. Водій, який зустрічав нас із аеропорту Приштини і відвозив до Призреня, розповів, що значну частину з цього потоку приїжджих становлять самі албанці та косовари, які тікали від війни в інші країни, там асимілювалися і тепер вертаються в рідні місцини з сім’ями бодай у такий нетривалий чин. Мимоволі згадався фільм Миколайчука «Така тепла, така пізня осінь», в якому до України вже як туристи приїжджали ті, хто мусив час свого часу виїхати. Скільки з тих, хто виїхав з України у 2022 році, повернуться додому жити, а скільки будуть приїжджати вже із туристичним потоком — питання вкрай болюче і відкрите.

Вечірнє місто Призрень

Окрім архітектурних старовинностей, усе місто Призрень повниться й сучасними пам’ятниками — їхнім національним героям, які загинули впродовж війни. Молоді люди 23, 24, 30 років, які могли стати фінансистами, митцями, логістами — ким завгодно. В перший же день нашої програми колеги з DokuFest зробили невеличку екскурсію фестивальними локаціями — і в одній із них був стенд із книжками. Серед усіх найбільше привернуло увагу помаранчеве товстезне видання під назвою Once upon a time and never again («Одного разу і ніколи знову»). Назва, що відсилає одночасно і до початку казки, і до найбільш оманливої а-ля пацифістської мантри ХХ і ХХІ сторіччя. Це видання присвячене дітям, які загинули в Косово впродовж війни у 1998–1999 роках. Всередині нього, крім історії і артефактів, — сухий список із імен 1133 дітей, чиє життя обірвалося через апетити імперії. Для демографічної перспективи такої маленької країни це катастрофічні цифри. Хоча я пишу зараз слово «цифри» і відчуваю всю його цинічність. Адже йдеться про трагедії в кожній із цих сімей і про знищення майбутнього. На жаль, українці й українки не з чуток знають, що це означає. Згідно даних, озвучених Офісом Генерального Прокурора, станом на кінець червня 2024 року 554 дитини загинуло в результаті повномасштабної російсько-української війни, тобто з 2022 року. І ми досі не знаємо достеменно, скільки дітей росіяни викрали і скільки вбили на окупованих територіях. Відверто кажучи, на цьому, на цій повторюваності насильства над дітьми всі знання світу виявляються марними. Навіщо це все, якщо продовжує відбуватися найгірше? Безсилість — це, думаю, найболючіший симптом нашого часу.

Наостанок я припасла для цього тексту одну історію. Одні з наших делегаток — членкині команди фільму «Місія 200» — вирішили поїхати до Косово з України машиною. Здавалося б, зухвалий план на два дні за кермом, якщо не знати, що інші маршрути із залученням автобусів, потягів і літаків тривають аж ніяк не менше. Представниці фільму — продюсерка Наталя Яковлева, головна героїня Тетяна Потоцька та волонтерка Ніна Гапич — проклали маршрут до Косово через Сербію. І за час їхньої зупинки в Сербії хтось, бачачи українські номери, пальцем намалював на машині «слава Росії». Потім із жінками ми жартували, що автору чи авторці поталанило, що його або її не спіймали на гарячому (цілком може бути так, що це був/-ла росіянин/-ка, що знайшов/-ла привітний прихисток у лояльній Сербії і тепер із усіма ділиться своєю гордістю за Росію на дистанції від Росії). 

Але якщо відкласти жарти, то сумний висновок у тому, що неосмислені привиди югославських війн досі дуже радо вітають російську пропаганду та її гидкі імперські апетити. Згадаймо, як у 2023 році сербські праві активісти зірвали показ «20 днів у Маріуполі», що його організовував Beldocs у своєму мандрівному випуску фестивалю. Стривожені сербські “патріоти” вбачили у фільмі “антиросійську пропаганду”. Це повертає мене до питання про роль культурних подій сьогодні, яке ми багато обговорювали у Призрені. Чи є практичний сенс проводити просвітницьку (най би що це загадкове слово не означало) культурно-дипломатичну роботу поміж людей, які вже так реагують на українську автівку чи оперують конструкцією «антиросійська пропаганда» у 2023 році? Це питання до дискусії. Скажу лише, що з моєї особистої точки зору, 20 років, що пройшли по завершенню югославських війн, це достатній термін для того, аби культурні діячі всередині самої Сербії проробили домашню роботу з визнання провини й відповідальності, а також для протидії пропаганді, яка в значній мірі підспівує Росії. Не те щоб у цьому напрямку нічого не зроблено — до прикладу, колеги з того ж сербського фестивалю Beldocs послідовно багато років докладають зусиль і до осмислення відповідальності за югославські війни, і до протидії провладній та проросійській пропаганді. Втім, якщо результати цієї роботи не настільки відчутні, як цього вимагає ситуація, то, можливо, мають вже вступати в дію також економічні санкції. Адже зволікання — це найбільш вразливе місце Європи. Колись у тому масиві текстів про югославські війни, які я читала, Мілошевича називали своєрідним продуктом Європи — через її схильність прокрастинувати і таким чином дарувати диктаторам більше часу на здійснення їхніх гидотних планів із реалізації імперських фантазмів свого населення. Очевидно, те саме сталося і з Путіним.

Безумовно, не має сенсу стверджувати, що Україна і Косово мають ідентичні проблеми, бо це не так. І будь-які паралелі тут, якщо їх і робити, потребують багатьох уточнень і контекстуалізацій. Мені в цьому тексті — як і впродовж нашої програми на DokuFest — більше йшлося про ті тенденції й досвіди, які очевидним чином є співзвучними, а подекуди просто не потребували довгих роз’яснень ані з нашого боку, ані з боку косоварів. Головним чином — досвід боротьби з імперією і направду складний досвід виборювання чогось на кшталт справедливості та відповідальності в часи, коли обидва ці слова можна сміливо використовувати в одному ряду з «єдинорогами» і «ельфами». 

І насамкінець, якщо вже я завела мову про цих двох казкових героїв — справедливість і відповідальність, то не можу оминути й слона у кімнаті. Україна досі не визнає незалежність Косово. Якщо ви загуглите, то побачите, що публічні дискусії щодо цього тривають доволі активно особливо впродовж останніх двох років. У 2022 році представники від «Слуг народу» відповідали на питання, чому ми досі не визнали Косово, посилаючись на побоювання отримати звинувачення в непослідовності нашої міжнародної політики. Дещо спрощено кажучи, йдеться про острах, що це стане приводом для визнання анексії Криму міжнародною спільнотою. Ані я, ані хтось із нашої делегації в Косово не є дипломатками. Тому я тут можу лише надягти на себе капелюха диванної експертки та людини, яку пробирає сором від цієї ситуації. До чого я можу апелювати, крім того, що Крим і Косово є геть різними історіями, які не піддаються порівнянню взагалі ніяк, то це до тези Вацлава Гавела, яку я навела на початку. Виходячи з неї, є ситуації, коли міжнародне право в силу різних факторів нездатне захистити права людини, і в таких випадках слід керуватися здоровим глуздом і правами людини як найвищою цінністю.

1 — Цитую за: Славой Жижек «Про самооману заходу, або чому конфлікт на Балканах закінчиться не скоро» / Незалежний культурологічний часопис «Ї», вип. 15, 1999 — стор. 9

Проєкт Focus Ukraine реалізується DokuFest Kosovo та Docudays UA за підтримки фонду «ІЗОЛЯЦІЯ», Trans Europe Halles та Malý Berlin та співфінансується програмою ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського Союзу в рамках спеціального конкурсу пропозицій для підтримки українських переселенців/-ок та українського культурного та творчого секторів.

Фото: Юлія Коваленко

Чільне фото: делегатки Docudays UA на кінофестивалі DokuFest — режисерка Кароліна Ускакович, програмерка Поліна Яковлєва, фандрейзерка Анастасія Гуменюк, програмна директорка Юлія Коваленко біля фотовиставки UA_24022022.JPG (стенд автора Михайла Палінчака)