Цьогорічна добірка DOCU/ЮНІСТЬ постає на мальовничому тлі різних частин світу — від затишної Півночі Франції до безкраїх джунглів Амазонки, від тихих канадських озер до ірландських луків і холодних пляжів, які омиває Атлантичний океан, — та занурює нас у теплі історії дорослішання. Кожна зі стрічок по-своєму розповідає про тендітність дитинства та вагу родинного спадку, який ми, зростаючи, отримуємо від нашої родини як з власної волі, так і проти неї.
Фільм Морґан Дзюрла-Петі «Надлишок нас врятує» — це трагікомедія про природу родинних зв’язків і крихкість індивідуалізму. З теплотою та гумором режисерка споглядає за рідним для неї невеликим селищем Вільро на Півночі Франції: за страхами, які несе у закритий світ маленького поселення глобалізація, і за скелетами у родинній шафі, від яких не вдається втекти нікому. Майже нікому, бо юна режисерка, яка водночас і заходить в об’єктив камери, і диригує створенням гібридного кіно, все ж залишила сімейне коло в пошуках себе. Вона повертається, аби зняти короткий метр про загадковий трагічний випадок, і виносить сімейні таємниці на фестивальний загал у своїй роботі, проте на цьому її пригода не закінчується. Режисерка продовжує фільмувати сімейну історію, переплітаючи реальність із фантазією, аби розкрити всю красу та абсурдність маленького захопливого життя її родини.
«Ширампарі: спадок річки» режисерки Лучії Флорес спостерігає за життям іншої родини з перуанського народу Ашанінка, точніше одного хлопчика, який вчиться у батька найголовнішій чоловічій навичці — як зловити величезного карпа, що водиться в річці. Батько терпляче й лагідно ставиться до навчання сина, який в’яже свої перші вдалі гачки, пірнає в мутні глибокі води та, зрештою, виправдовує сподівання своєї невеликої спільноти.
«Оаза» — дебютний фільм канадської режисерки Жюстін Мартін — теж оповідає про теплі стосунки між спорідненими чоловіками. Вона намагається закарбувати в часі крихку близькість братів-двійнят, які полишають безпечну оазу, певно, останнього літа дитинства. Обидва потроху усвідомлюють невідворотність дорослішання, що невпинно віддаляє Рафаеля, який більшу частину часу проводить наодинці через особливості розвитку, та Ремі, який здебільшого тягнеться до шумної компанії однолітків.
У «Вівчарі» Маттіаса Жуло та Люсьєна Ру ми поринаємо в зовсім інше літо на ірландському західному узбережжі, де чоловік прагне встигнути передати ремесло вівчарства своєму онукові. Хоча Кіан волів би спати до полудня та грати з друзями у футбол більше, аніж вчитися випасати отару з вівчаркою, голити овець, пиляти баранам роги та класти їх на спинку, він потроху опановує ремесло, і дає привід дідусеві ним пишатися. З тонким гумором та ніжністю, режисерам вдається ухопити непевність та доброту, з якою хлопець ставиться до отриманого в спадок ремесла та власного майбутнього, а також закарбувати щирий зв’язок між онуком та дідусем.
