16 лютого 2022 року інформаційне агентство Reuters запустило пряму відеотрансляцію з Майдану Незалежності, прагнучи першими отримати кадри початку повномасштабного наступу Росії на Україну. Тоді, замість онлайн-відео про війну, спраглі до сенсацій новинарники/-ці отримали іронічне оголошення «Продам гараж на Соломі» з номером посольства Росії у Києві, яке у відповідь мешканці/-ки столиці підняли на дроні до рівня камери. Через тиждень світ таки облетіли перші кадри повномасштабного вторгнення.
Червона вервечка машин у три ряди, що простягається на кілометри вперед — затор на виїзді з Києва.
Клуб диму здіймається на горизонті над приватними будинками — вибух після ракетного обстрілу в Одесі.
Яскраво-жовте полум’я на тлі ще темного вранішнього неба — артилерійський вогонь росіян по Харкову.
Чорна діра в асфальті і згоріле авто поруч — удар ворожої артилерії по Умані, є загиблий.
Далі масив зображень війни збільшувався неймовірно швидко. Подекуди щогодинно в мережі виникали кадри, від яких дедалі більше холола кров і все глибше занурювало в бездонну воронку жаху. Далі — зображення простріляної і зруйнованої Миколаївської ОДА, відео з безстрашними херсонцями/-ками та мелітопольцями/-чанками, що виходили зупиняти російські танки голіруч. Кадри з Маріуполя. Фото з Бучі. Бородянки. Ізюму. Цей перелік можна продовжувати в обох напрямках часової вісії: чи то до сьогоднішнього дня, чи то, навспак, до 2014 у Криму чи у Слов’янську, де у квітні загін ексФСБшника Стрєлкова-Ґіркіна почав захоплювати пункти міліції.
Цифровий світ дублює наше повсякдення безліччю зображень щодня. Російсько-українська війна від 2014 року відбилася в незліченних терабайтах фото й відео, що вільно плавають в інтернеті — і то зникають на дні архівів, то виринають на поверхні, підняті алгоритмами соціальних мереж. Як з цього масиву вибудувати наративи, історію та хронологію? Як не загубити в ньому нас, нашу пам’ять і водночас зберегти здатність чинити опір злу, захищатися від травм, мріяти про майбутнє?
Цьогорічна програма DOCU/ART осмислює образ у цифровому світі — зокрема образ війни і воєнних злочинів — і шляхи, якими між тисячами зображень можна відбудувати власну історію та майбутнє.
Просуваючися від західних міст країни, через Київ і до Харкова, режисери стрічки «В Україні» — один з яких, Пьотр Павлус, від березня минулого року поєднував подорож із волонтерством — фільмують досвід війни. Той досвід, який хвилина за хвилиною складається з повсякдення і чинить опір екзотизації. Заіржавілі розбиті російські танки в кадрі не викликають страху — натомість нерухомо стоять перед малечею, яка з цікавістю розпитує батьків, чия ця техніка, а дізнавшись, відвішує залізяці декілька ударів. Почорнілі від атак будинки не стоять беззубими пам’ятниками воєнним злочинам, а поволі, вікно за вікном, дбайливо обростають фанерними листами. Образи війни, які вже неодноразово експлуатувалися в медіа, у фільмі Волського та Павлуса повертають собі повсякденний об’ємний вимір.
Кадр з фільму «В Україні»
Подорожуючи Україною, режисери також прокладають маршрут вглиб досвіду війни. Від простого спостереження наслідків війни на вулицях — до спільного її проживання з українцями/-ками. Під час повітряних тривог і вибухів, на обідах в укритті харківського метро, в засідках з українськими військовими в лісі або в темряві знеструмленого міста, що гудить генераторами. В певний момент на екрані з’являється кадр із цвинтаря — новопосталого саду українських прапорів, які майорять над свіжими могилами. Щільний гай невідомих обірваних історій, що стоять за кожною фотографією і, зрештою, щодня складають анонімну статистику, інфографіку й карти фронту – ще один тиражований медійний образ війни.
«Записки з Еремоцену» — напевно, найбільш сміливий кіноексперимент від режисерки, чиї попередні роботи також були присвячені темі постлюдської цивілізації — точніше, штучному інтелекту та ролі чи місцю кіно в дигітальному світі. Міркуючи над майбутнім, яке може на нас очікувати, Вєра Чаканьова доходить висновку, що це буде час Еремоцену — доби самотності. Людина, що, як хижак, винищує біорізноманіття планети і вбиває людей, нарешті перестане існувати, але є нюанс. Вона просто потоне у цифрових копіях себе — в образах, позбавлених оригінальності. Безкінечні пікселі та алгоритми, в яких губиться майже будь-яка історія, будь-який сенс — не кажучи вже про людське тепло. Людина та її історії остаточно стануть функцією комп’ютерів чи штучних інтелектів — їхнім тиражованим продуктом, а не навпаки. Архіви відео і фото перестануть мати значення — пам’ять про них перетвориться хіба що на цифрову виписку.
кадр з фільму «Записки з Еремоцену»
Проте в цьому холодному майбутньому Вєра, що від імені постлюдини веде діалог із ШІ, прокладає непростий шлях, аби віднайти власний справжній, оригінальний образ — і ця зустріч стає чи не найтеплішим та сповненим надій коротким замиканням, що повертає до Еремоцену старомодне питання моралі.
«Процес» —монументальне полотно, що складається з архівних кадрів, висвітлює судовий процес над військовими злочинцями в Аргентині у 1985 році. Після повалення військової хунти на лавах підсудних опинилися ексвисокопосадовці, які впродовж семи років тероризували населення. Режисер уважно досліджує майже 500 годин записів із судової зали, та, обравши епізоди, структурує їх в окремі параграфи, які разом утворюють об’ємну панораму того, що відбувалося в країні роками внаслідок свідомих зумисних наказів її політичного устрою. Впродовж усього фільму ми перебуваємо лише в межах зали суду, а на екрані з’являються все нові й нові свідки/-чині та жертви, які пригадуватимуть у деталях моторошні події. Фільтраційні табори, викрадення людей, залякування, тортури, підвали, зґвалтування, вбивства. Злочини, що відбувалися більш ніж 40 років тому, нерідко нагадують історії з тимчасово окупованих росіянами територій України — за винятком того, що в Аргентині ці звірства застосовували до власного народу.
Кадр з фільму «Процес»
Не експлуатуючи безпосередні зображення терору й образи-свідчення насильства, а спираючись натомість на силу слова, фільм, утім, стає ретельною роботою з пам’яттю. Жоден злочин не буде забутий, жодна жертва не стане складовою цинічного самовиправдання диктатури. У залі суду лунає розповідь за розповіддю, і стає зрозуміло, що військовим злочинцям для того, аби винищити тисячі людей, не обов'язково мати бодай формальні ідеологічні причини: ця чорна діра розкривається тоді, коли чуже життя як таке перетворюється на функцію для хижої, вічно голодної диктаторської системи і її посіпак-ейхманів, готових завзято реалізовувати «чистки».
Однак іншим, не менш важливим фокусом, який режисер формує з архівних записів у фільмі, є процедурність судових слухань. Навіть коли відповідальність обвинувачених за цей терор стає дедалі очевиднішою, справедливе покарання та розмова про відповідальність як така стають можливими лише тоді, коли через дотримання процедурності суспільство поволі повертається до верховенства права та демократичних процесів. Інколи цей шлях здається етично конфліктним і болючим. Але лише пройшовши його, прокурор Хуліо Страссера нарешті може промовити до суддів: «Ніколи знову!».
Чільне фото: кадр з фільму «Записки з Еремоцену».
Текст: Юлія Коваленко, програмна директорка 20 Docudays UA, коодинаторка позаконкурсної програми DOCU/АРТ
_________
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.