Фестиваль Docudays UA цього року відзначає 20-річний ювілей. Ми зібрали разом людей, які стояли біля його витоків: Геннадія Кофмана, Володимира Яворського, Аллу Тютюнник і Романа Романова — та розпитали про перші кроки фестивалю, проблеми, досягнення та виклики для документалістики воєнного часу.
Розкажіть про виникнення фестивалю: в яких умовах він постав, що передувало його появі?
Геннадій Кофман:
Кінематографічний ландшафт України того часу був такий: у країні створюється в буквальному сенсі кілька фільмів на рік. Дні національних кінематографій у Києві та ще у 2–3 містах країни — це вже події на рівні державних свят для кіноманів/-ок. Інтернет працює так, що часом звичайний лист доводиться завантажувати понад п’ять хвилин. Тому навіть про піратський контент ми ще нічого не чули!
Тож коли один із моїх фільмів узяв участь у Празькому фестивалі документального кіно про права людини One World, я відкрив для себе фантастичний пласт досі не відомого для мене різновиду кіномистецтва — документального кіно про права людини. На початку 2000-х український глядач/-ка не мав/-ла навіть уявлення про таке, не кажучи вже про можливості дивитися авторську документалістику в кінотеатрі або на телебаченні.
Саме тоді в мене з’явилася мрія привезти найкращі фільми сучасної світової документалістики в Україну. Ну і дивитися їх, використовуючи службове становище (посміхається). Але, якщо серйозно, від самого початку ми вирішили, що фестиваль має знайомити з найкращим документальним кіно глядачів/-ок не тільки в Києві, але й в усіх куточках країни.
І як мрія наблизилася до втілення в реальність?
Виявилося, що я не єдиний мріяв про подібний фестиваль у нашій країні: я познайомився з Володимиром Яворським, який невдовзі став виконавчим директором Української Гельсінської Спілки з прав людини. І хоча наші з Володимиром погляди на розвиток фестивалю іноді були радикально різними, Гельсінська Спілка є співзасновником та одним із надійних партнерів фестивалю.
фото з відкриття Docudays UA-2017, report.to
Чим подія з документального кіно зацікавила правозахисників/-ць?
Володимир Яворський:
Для Української Гельсінської Спілки це був передусім спосіб виходу на зовнішню аудиторію, нас цікавило інформування людей про права людини. Зазвичай правозахисники/-ці — досить нудні люди, і їм складно донести до широкого загалу складні юридичні концепції. Якісь звіти, моніторинги, судові справи — важко пояснити доступною мовою, особливо для молоді. В показах документальних фільмів ми побачили місток, за допомогою якого можна доносити ідеї до суспільства. Документальне кіно без купюр демонструє проблеми, які ми пробуємо описати юридичною мовою, тож ми побачили перспективу і в показах, і у виробництві документального кіно. Наші нібито різні з Геннадієм цілі — творчі й правозахисні — у співробітництві органічно об’єдналися.
Як вдалось організувати той перший фестиваль у 2003-му?
Геннадій Кофман:
Фестиваль відкрився в Харкові 14 листопада 2003-го року, і потім відвідав ще Донецьк, Одесу, Львів та Київ. Його ідею підтримали в київському Представництві Верховного комісара ООН з питань біженців, і надали велику організаційну підтримку. А першим і єдиним донором найпершого фестивалю був Міжнародний фонд «Відродження». Відтоді на багато років фонд стане стратегічним партнером, а директор програм «Верховенства права» Роман Романов — добрим ангелом фестивалю.
Роман Романов:
Пригадую, що працюючи над розвитком правозахисного руху в Міжнародному фонді «Відродження», я прагнув знайти власну українську концепцію поєднання мистецтва та цінностей прав людини. Я вже мав контакти з організатор(к)ами празького фестивалю One World, варшавського Watch Docs: вони всі прагнули співпраці в Україні. Під час однієї із зустрічей ми знайшли спільний інтерес із представниками/-цями в Україні Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, проте їхній інтерес до фестивалю обмежувався тематикою захисту прав біженців/-ок. Ми домовилися спробувати знайти спільний формат: подія про права людини, але фільм-відкриття — про права біженців/-ок. Так і вийшло.
фото з відкриття Docudays UA-2017, report.to
Чи уявляли ви тоді розвиток на 20 років уперед? З якими викликами стикались?
Геннадій Кофман:
Тоді, 20 років тому, уявити, що українське кіно буде представлене на всіх найпрестижніших кінофорумах категорії «А» та провідних фестивалях документального кіно, — ні, про це навіть не йшлося. Хоча з першого дня роботи над фестивалем сприяння інтеграції українського кіно до світового кінопроцесу ми бачили одним із наших завдань, але тоді здавалося, що це ми собі намалювали дороговказ до міражу.
Володимир Яворський:
Якийсь час у нас пішов на творчі пошуки формату. Серед партнерів не було єдиної думки, яке саме кіно демонструвати: були такі, які вважали, що програма фестивалю має містити як документальні, так і ігрові фільми...
Геннадій Кофман:
Через це я майже полишив фестиваль після першого випуску восени 2003 року, але потім Володимир Яворський умовив мене повернутися й запевнив, що в нас буде фестиваль саме документального кіно. Так і сталося, і вже в березні 2005-го відбувся другий фестиваль. Утім до головних викликів того часу я зараховую майже повну відсутність української документалістики: 3–5 фільмів, які нам вдавалося розшукати, не могли сформувати повноцінної національної програми.
фото з відкриття 20 Docudays UA, Cтас Карташов
Як українські глядачі/-ки сприймали документалістику, якої, як ви згадали, в країні майже не було?
Геннадій Кофман:
У перші роки в глядачів/-ок була деяка недовіра до програми, домінувало ставлення до документального кіно як до чогось надто нудного, повчального, нецікавого. Але після перших показів думка змінювалася і виявлялося, що воно може бути навіть цікавішим, ніж ігрове. Дехто з глядачів/-ок відмовлявся вірити, що герої/-ні та події фільмів справжні та не є акторами та акторками. Пам’ятаю, як в одному з міст у кінотеатр завітала якась дуже специфічна компанія молодиків і обурювалася, що в цей час немає «нормального» фільму. Ми все ж умовили їх зайти до зали, а після сеансу вони вийшли з червоними очима і ще довго дякували нам. У нас почали з’являтися власні фани, які чекали саме наші програми наступного року, які приводили на покази та обговорення своїх друзів і подруг. Все це надихало, давало сили продовжувати цю роботу.
Алла Тютюнник:
А я пригадую, як у Будинку кіно, де проходив тоді фестиваль, людей на показах було не так багато, як би нам хотілося, була лише одна конкурсна програма і всього 2 призи — від фестивалю і від Спілки журналістів. Проте це було справжнє свято для документалістів/-ок: саме тут вони мали унікальну можливість подивитися найкращі фільми з різних країн світу, а також показати свої.
Роман Романов:
На наших очах від маленької події, що проклала місток обопільного інтересу двох середовищ — кіномитців/-чинь та правозахисників/-ць, — Docudays UA став подією національного масштабу та знайшов відгук у молодіжному середовищі.
фото з відкриття Docudays UA-2019, report.to
Можете згадати найбільш знакові етапи становлення фестивалю?
Володимир Яворський:
З кожним роком ми виходили на дедалі вищий рівень: привозили найкраще документальне кіно з усього світу, запрошували режисерів/-ок, проводили більше воркшопів, посилювали експансію в регіонах. Вважаю, що переламним був момент, коли продюсером став херсонський правозахисник Андрій Матросов. Це дало новий поштовх, фестиваль почав швидко розвиватися, у нас стався прорив за всіма параметрами: у кіносередовищі, в правозахисній оцінці, в суспільстві. І поступово він виріс до нинішнього Docudays UA, який, як я почув від одного з колег, став «модним івентом». На жаль, Андрій Матросов загинув на початку 2010 року, і це стало трагедією для всіх.
Алла Тютюнник:
У 2007 році Володимир Яворський запропонував узяти участь у підготовці 5-го кінофестивалю «Український контекст» (так тоді називався Docudays UA) нашій команді. Так до фестивалю долучилися я, Світлана Смаль, Роман Бондарчук, Дар'я Аверченко, Денис Костюнін та Андрій Матросов, який став його продюсером.
Це була геть нова для нас справа, було трохи лячно, але ми наважилися...
У нас була фантастична команда молодих сміливих талановитих людей, які мріяли побудувати правову державу. Наприкінці 90-х ми створили в Херсоні дві правозахисні громадські організації — Фонд милосердя та здоров'я і Асоціацію журналістів «Південь». Влаштовували семінари з прав людини, проводили журналістські розслідування, захищали права людини в судах, привчали суддів поважати рішення Європейського суду, запрошували правозахисників/-ць і науковців/-иць з усього світу на міжнародні конференції, знімали документальне кіно. До речі, у 2006 році наш документальний фільм «Пляж для англійського лорда» режисера Романа Бондарчука брав участь у фестивалі.
Геннадій Кофман:
Після того як до організаторів/-ок приєдналася херсонська команда, робота стала вже більш системною, структурованою, зникла хаотичність.
фото з відкриття 20 Docudays UA, Стас Карташов
Якими досягненнями фестивалю ви найбільше пишаєтесь?
Володимир Яворський:
Їх багато. Фестиваль зіграв вирішальну роль у розвитку документального кіно в Україні. Зараз таке кіно дуже модне, у нас існує серйозно розвинена школа документального кіно, знімається безліч фільмів, Україна присутня фактично на всіх фестивалях цього жанру у світі. Цей бум ми спостерігали останні 5 років, ще до початку повномасштабного вторгнення. Я вважаю, що у всьому цьому фестиваль зіграв одну з ключових ролей. Тому що він мобілізував дуже багато сфер — і навчання, і продакшн, і саму спільноту. Він став явищем культурного життя.
Ще дуже важливим я вважаю прорив до людей. Зазвичай громадські організації мають обмежений контакт зі звичайною людиною, а фестиваль дивляться понад 100 тис. людей щорічно. Сьогодні це один із найбільших освітніх проєктів в Україні. Це не просто фільми, а певне виховання, обговорення, яке змушує людину задуматися. На мою думку, саме Docudays UA серйозно вплинув на формування знань українців/-ок про права людини.
Геннадій Кофман:
Вже багато років фестиваль, а точніше ГО «Докудейз», є інституцією, яка охоплює багато дуже важливих сфер культурного й суспільного життя країни. В докарантинні роки фестиваль відвідував майже 200 населених пунктів в усіх 22 областях України, а мережа партнерів, яку складають 44 громадські й правозахисні організації, є постійно активною мережею кіноклубів Docudays UA в бібліотеках, навчальних закладах, установах пенітенціарної системи. В нас працює амбітна індустрійна платформа фестивалю DOCU/ПРО, сформувався фантастичний Правозахисний департамент. Щороку Docudays UA проводить презентації українських фільмів на найвпливовіших кінофестивалях і маркетах авторської документалістики, видає каталог української документалістики англійською мовою...
Сьогодні в команді Docudays UA працюють представники/-ці кількох генерацій, і це дає гарантію, що фестиваль найближчим часом не зупиниться у своєму розвитку. Все це робить фестиваль подією із запитом у середовищі молоді.
В нашій країні виросла і сформувалася зовсім інша цивілізація чудових, світлих, вільних особистостей. Якщо в перші роки на багатьох кінофестивалях, які мені випадало відвідувати, найчастіше я був єдиним представником України, то нині на більшості впливових кінофестивалів — у різних секціях, програмах, на конференціях, ринках проєктів тощо — неймовірна кількість українських документалістів/-ок. Приємно усвідомлювати, що більшість найактивніших молодих документалістів/-ок нашої країни зростала та розвивалася разом із фестивалем.
Алла Тютюнник:
Фестиваль виник у часи, коли справжнього документального кіно в Україні майже ніхто не бачив, 99 % українців/-ок вважали «документалістикою» науково-популярні телепрограми, а приблизно 80 % українців/-ок не мали уявлення, що таке права людини й що з ними робити. Від самого початку він приваблював талановитих, амбіційних, зухвалих перфекціоністів/-ок, які мріяли зробити Docudays UA найкращим фестивалем документального кіно про права людини в Європі. За роки наполегливої роботи команди він таким і став.
Я пам’ятаю 23 березня 2013 року, коли в день відкриття 9-го фестивалю в Києві почалася хуртовина, місто занесло снігами, зупинився весь наземний транспорт, включно з таксі. Вся команда хвилювалася: відбудеться фестиваль, не відбудеться? Аж раптом увечері засніжені люди почали натовпами заходити в Будинок кіно, і врешті заповнили всі поверхи — стояли у вестибюлях, сиділи в залах на стільцях і на підлозі... Це був момент щастя, гордості й усвідомлення: у фестивалю є справжні фани — і їх багато!
Взимку 2014-го багато хто з цих людей прийшли на Майдан. І режисери/-ки, які професійно зростали разом із Docudays UA, практично жили там і знімали. І вже навесні фестиваль відкрився фільмом «Євромайдан. Чорновий монтаж», який потім побував у багатьох країнах світу, і його досі дивляться тисячі людей у кіноклубах Docudays UA по всій Україні. Дуже пишаємося тим, що під час локдауну у 2020 році наша команда не розгубилася й першою в Європі організувала та провела фестиваль онлайн. Потім колеги з європейських фестивалів часто консультувалися з нашими фахівцями/-чинями щодо тонкощів онлайн-формату.
Інсталяція «За вікном» (Євген Арлов) міждисциплінарної мистецької програми на 20 Docudays UA, кінотеатр «Жовтень», Стас Карташов
Docudays UA під час війни — в чому особливості?
Геннадій Кофман:
Команда миттєво відгукнулася на виклики, які постали в перші години 24 лютого 2022. Це ініціатива DOCU/HELP для підтримки українських документалістів/-ок, які розповідають світу про злочини Росії в Україні, це й неймовірний проєкт «Архів війни».
Алла Тютюнник:
Після 24 лютого 2022 року, на якийсь час нам здалося, що людям стало не до кіноклубів, що вони не скоро захочуть дивитися документальні фільми. Але вже 17 березня «Кіноклуб на вулиці Зеленій» у Чорткові показав фільм «Хоттабич та його команда» режисера Сергія Лисенка про волонтерів/-ок 2015 року. До речі, цей фільм — один із дев'яти з циклу «Енциклопедія Майдану», створеного з ініціативи команди ГО «Докудейз», чим ми також пишаємося.
Сьогодні в мережі DOCU/CLUB зареєстровано 477 кіноклубів: 163 з «довоєнних» відновили роботу, 148 зареєструвалися вже після 24 лютого 2022 року — і заявки на відкриття нових надходять щодня. Чинні кіноклуби під час повномасштабної війни провели 1476 показів. Попри сирени й бомбардування, люди хочуть збиратися й дивитися документальне кіно, вчитися, як захищати свої права, як впливати на владу, допомагати одне одному, разом мріяти про перемогу й планувати відбудову України. 30 кіноклубів наразі проводять адвокаційні кампанії у своїх громадах. Так формується громадянське суспільство.
Володимир Яворський:
Фестиваль і фестивальна команда формувалися багато років, кістяк працює вже довгий час. Ця війна дуже особиста для кожного й кожної з них, є багато особистих втрат, особистих переживань — це не просто погляд збоку. Ми все відчуваємо через власний досвід, говоримо від себе.І загалом цьогорічний Docudays UA вирізняє те, що фестивалів під час війни не проводять! Він показує те, що є сутністю документалістики: перебування в центрі події та переосмислення того, що відбувається. Що ми здатні працювати не просто у важких умовах, а й під час війни.
Які виклики сьогодні стоять перед українською документалістикою та як Docudays UA на них реагує?
Володимир Яворський:
Для документального кіно завжди був виклик телевізійної документалістики: вона зараз швидко поширюється і розмножується в Україні, телеформати активно підтримуються владою. Ця грань між телевізійним і документальним кіно — для багатьох незрозуміла. Тому для фестивалю стоїть питання вибудовування цієї межі та тримання високої планки якості.
У нас є три напрямки: ми розвиваємо спільноту людей, які займаються документальним кіно, і не зацікавлені в його перетворенні на телевізійне шоу, підвищуємо професіоналізм цієї спільноти через навчання та працюємо з режисерами/-ками, щоби закладати змісти в кіно.
Геннадій Кофман:
Серед викликів для української кіноспільноти я бачу найближчим часом два питання: не дати відмовитися кінофестивалям світу від тематики війни в Україні під приводом «too much, наш глядач втомився». І формування незалежних фондів підтримки української документалістики.
