Сьогодні розпочинається Міжнародний фестиваль документального кіно та анімації в Лейпцизі. До 23 жовтня можна буде побачити програму Spotlight on: Docudays UA 2022, до якої увійшли чотири стрічки з цьогорічного національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА. Про контексти, фігуру об'єднання суспільства та зрозумілу всім іронію щодо соціальних ритуалів. В огляді програми кінокритик Сергій Ксаверов шукає перетини та протилежності у сприйнятті фільмів українськими та неукраїнськими глядач(к)ами.  

«Нескінченність за Флоріаном» (реж. Олексій Радинський) — вочевидь найбільш доступна для європейської публіки робота програми за своїм змістом. Це історія класичного протистояння візіонера-творця та представника дикого капіталізму, який хоче знищити його роботу. За цим зручним та комфортабельним тропом стрічку можна розпізнати майже як універсальну. Утім, зазвичай такі фільми відбуваються у визначених та інституціоналізованих вимірах, де позиції сторін є зрозумілими, де вони спираються на свою мораль та оперують у рамках існуючих структур, підкоряючись державному регулюванню. Позиції сторін визначені й тут, але не межі, в яких вони існують та діють. Битва за будівлю, яка є центром всієї стрічки, відбувається й фільмується водночас із карбуванням сенсів щодо того, чому її, власне, треба захищати. На початку фільму вона не є розпізнаною державою культурною цінністю. І це характерна риса навколо статусу та долі багатьох споруд архітектури радянського модернізму, яка створює контекст, що важко помітити поза межами України.

«Плай» (реж. Єва Джишиашвілі) легше сприйняти неукраїнській аудиторії через чисельні аналогії в документальному кіно — обсерваційні стрічки, які споглядають за життям людей в екзотичних для аудиторії європейських фестивалів місцевостях. Однак життя родини Малковичів у фільмі «Плай» не утворює типової фігури протиставлення. Вона не відсилає до поширених патернів гармонійного співіснування з природою чи, навпаки, селянського зубожіння, спричиненого корумпованою державною політикою. Для українських глядачів/-ок родина героїв/-нь, безперечно, є фігурою об’єднання — свідченням того, що війною та супутніми травмами з 2014 року докорінно просякнуте все українське суспільство.

Особисто мені найцікавіше, як побачать глядачі/-ки DOK Leipzig фільм «Між небом та горами» (реж. Дмитро Грешко). Його було знято в місцевості, надто колоритній навіть для значної частини України. Утім, мені здається, це одна з найбільш соціальних та репрезентативних робіт останніх років у нашому документальному кіно. «Між небом та горами» — панорама карпатського села через його героїв/-нь, працівників/-ць швидкої допомоги, упродовж першого року COVID-19. Ця стрічка насичена інтеракціями між людьми — у цьому сенсі пару їй міг би скласти «Привоз» (реж. Єва Нейман), відзнятий в протилежній частині України та присвячений, навпаки, урбанізованому типу життя. 

Думаю, що «Між небом та горами» в Україні має сприйматися як іронічна робота. І ця іронія щодо соціальних ритуалів, які не може винищити жоден страх перед незнайомим вірусом, безперечно, повинна бути зрозумілою глядач(к)ам DOK Leipzig. Хоча, звісно, розуміння контексту іноді значно підсилює емоційне сприйняття цього фільму.