У листопаді на 35-му Міжнародному кінофестивалі документального кіно в Амстердамі відбулася презентація української делегації кінокураторів/-ок. Ми розпитали учасників/-ць та організаторів/-ок ініціативи про очікування та результати поїздки.
Передусім нас цікавили особисті враження кожного/-ї від репрезентації України на кінофестивалі IDFA, а також від усього спектру комунікацій та взаємодій під час події. Ми просили кінокураторів/-ок оцінити власну роботу, проведену в полі культурної дипломатії, вписавши цей досвід у міжнародний контекст.
Сьогодні як ніколи важливо розповідати світу про українську культуру та українське кіно. Про наш контекст, про важливі сторінки нашої історії, про витоки того, що відбувається тут і зараз. Адже, на жаль, за кордоном відчувається величезна прогалина в цьому знанні. Попри слова підтримки, які ми почули, там досі не розуміють того, що відбувається в Україні. Говорячи про українське кіно, іноземні кіноексперт(к)и досі послуговуються вкрай вичерпним списком імен. Не знаючи, що за ними залишається ще неймовірна кількість прихованих скарбів, знайомство з якими може змінити уявлення про все українське кіно та культуру.
Делегація кінокураторів/-ок — важливий захід, який має обов’язково тривати, ставати традиційним і підтримуватися на державному рівні. Гадаю, нам вдалося привернути увагу до українського кіно, розказати про потреби кіногалузі в цей складний час. Ми спробували пояснити сучасний український кіно- та культурний контекст. Пояснити, чому необхідна ширша підтримка України та припинення будь-якої співпраці з Росією.
IDFA — це головний трубопровід, що транспортує енергію в міжнародну індустрію неігрового кіно. Останніми роками Docudays UA багато зробив для того, щоби українська документалістика була підключена до цієї потужної системи. Навіть повномасштабне вторгнення Росії в Україну не змогло нейтралізувати цю роботу: з перших днів війни міжнародна спільнота відкрито та активно підтримує українських документалістів/-ок.
Утім, навіть такий обізнаний в контексті та, здавалось би, прогресивний фестиваль, як IDFA, виявився неготовим до нових етичних викликів у програмуванні — в одному з конкурсів, зрештою, переміг контроверсійний фільм про Україну. Це, безумовно, не перший і, на жаль, не останній раз, коли ми бачимо подібний «фейл». З іншого боку, IDFA став першим фестивалем, який запросив делегацію українських кінокураторів/-ок і фестивальних відбірників/-ць для налагодження діалогу зі своїми міжнародними колегами.
Я вважаю це достойним жестом професійної солідарності та, звісно, дуже вдячна за цю можливість. Але на таких подіях гостріше усвідомлюю, наскільки нам важливо розвивати власний культурний фронт. Максимум, на який готові наші культурні союзники, — це постачання «зброї». Але ніхто не прийде нам на допомогу на полі битви. Мусимо все робити самі.
Для мене це вже четверта поїздка на IDFA. Уперше за ці роки в різних програмах представлена така кількість фільмів (шість) з країною виробництва — «Україна». Делегація кураторів і кураторок — ще одна важлива подія, де фокус був цілковито на нас. Це однозначно говорить про те, що Україну побачили. Водночас репрезентація української теми на IDFA, як мені здається, поки не склалася. І я поясню чому.
Попри велику кількість фільмів з українським фінансуванням, жоден з них не брав участь у конкурсах фестивалю. Це прикро, бо саме до цих секцій прикута найбільша увага. Я б не шукав тут зради: не так багато картин загалом потрапляють до конкурсу.
Також лише декілька стрічок, представлених у межах кіноподії, зняли люди, які живуть в Україні (Ігор Іванько, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Міла Тєшаєва).
Логіка програмерів/-ок IDFA зрозуміла: вони відбирають імена та теми, і можуть не зауважити, звідки ці автор(к)и походять. Через це багато голосів, які не мають «авторитету», залишаються непочутими. Тож у результаті маємо фільм про українських підлітків-біженців, знятий російським режисером білоруського походження Русланом Федотовим, який раніше вже був відзначений на IDFA, дві стрічки Сергія Лозниці у програмі тощо.
Ця нечутливість, звісно, проблематична і вирішиться лише тривалою роботою у полі культурної дипломатії. Маю надію, що цього разу нам вдалося бодай частково донести українську позицію команді фестивалю. Утім, про ефект від цього ми дізнаємося вже наступного разу.
Ми як українці/-ки кіноіндустрії маємо бути присутніми та помітними на такій події, як IDFA — cвоїми голосами, промовами та маніфестами. Утім, якщо немає ресурсу, інколи важливо просто бути фізично присутніми, бути людиною з живим досвідом, який важче заперечити.
Відчула, що ми з колегами й колежанками всі зайняті, перепрацьовуємо, тож дуже мало проводимо часу разом і спілкуємося. Такі ініціативи — до того ж гарний спосіб відчути потужність спільноти.
Стосовно IDFA — висновки неоднозначні. З одного боку, кінофестиваль підтримав Україну, поставив собі на аватарку жовто-блакитні прапори, переказував якісь кошти. А з іншого боку, у конкурсній програмі цього року не було жодного українського фільму українського виробництва. Натомість були російські фільми. Наприклад, стрічка білорусько-російського режисера Руслана Федотова, що закінчується написом «No war». Один з можливих варіантів перекладу цієї фрази — «Війни немає», — що дуже іронічно. Така абстрактність та позаконтекстність висловлювань мене вкрай обурює.
Водночас Орва Нірабіа, креативний директор IDFA, перепросив через те, що до українських голосів не надто дослухалися раніше. Однак тут є багато нюансів. Як буде на практиці, подивимося наступного року. Показниками будуть: кількість українських фільмів у різних програмах і конкурсах, призи та відзнаки, відсутність російських стрічок у конкурсах. Також для мене дуже важлива тематика репрезентованих робіт. Я не хочу, щоб Україна була завжди певною жертвою — країною, де війна і корупція. Я б воліла, аби міжнародні фестивальні відбірники/-ці вміли дивитися на нас як на суб’єктів, на повноцінних людей, подібних до себе. Щоб вони вибирали історії, зроблені українськими творцями/-чинями, де ми виглядаємо саме так.
Фото: Ольга Бірзул
Найголовнішою метою ініціативи було налагодження нових контактів і потенційних співпраць з нашими закордонними колегами й колежанками. Переважна більшість міжнародних фестивалів у Європі тим чи іншим способом прагнуть підтримати українське кіноком’юніті: від показів українського кіно чи індустрійних подій — до благодійних акцій і фандрейзингу для українських фільммейкерів/-ок. Вони — наші друзі та союзники. Це важливо підкреслити.
Водночас через брак обізнаності в українському контексті та відсутність такого історико-політичного бекграунду та досвіду війни, який є у нас, нашим іноземним колегам й колежанкам подекуди складно помічати важливі нюанси при формуванні кінопрограм і подій, присвячених Україні. Через це в березні ми чули запрошення сісти за один дискусійний столик з росіян(к)ами, а у квітні бачили іноземні фільми з російськими наративами в програмах про Україну.
Оптика українських програмерів/-ок унікальна. Тож метою делегації було заявити: «Ось є українські куратор(к)и, які будуть щиро раді допомогти, долучитися до програмування, надати свою експертизу, — працюймо разом». Бо не існує фестивалів поза політикою — від того, що всі ми показуємо, які події влаштовуємо і яким наративам надаємо майданчики, зокрема теж залежить, як довго триватиме війна.
Щодо результатів — я думаю, що скоро буде змога їх побачити у вигляді кінопрограм і подій. Я точно знаю, що вже є деякі пропозиції до співпраці, які обіцяють бути досить потужними.
Міжнародні колеги, колежанки та партнер(к)и постійно нас підтримують. Зокрема, від IDFA ми отримали як колосальну організаційну, так і фінансову підтримку.
Окрім делегації українських кінокураторів/-ок цього року чимало українських режисерів/-ок та продюсерів/-ок приїхали в межах індустрійної програми працювати над майбутніми фільмами, шукати можливості та партнерів/-ок. Так, не з усім у цьогорічному програмуванні IDFA я погоджуюся. Утім, це свідчить лише про те, що попереду багато праці у сфері культурної дипломатії. Ми маємо роботу на роки, десятиліття, покоління. Це потужний імпульс не зупинятися.
Чільне фото: Семен Мозговий
—
Делегація українських кінокураторів/-ок реалізується Docudays UA за підтримки Open Society Foundations та у партнерстві з кінофестивалем IDFA.