До 28 червня триватиме британський фестиваль Sheffield DocFest, де можна буде долучитися до подій з програми «Пароль: паляниця», яку ми створили у партнерстві з фестивалем. Українські учасники/-ці також візьмуть участь в індустрійних подіях фестивалю: презентації українських повнометражних стрічок на стадії виробництва Work-in-Progress та кіноринку MeetMarket. 

Ми поспілкувалися з режисер(к)ами фільмів-учасників індустрійних заходів про роботу над стрічками в умовах війни та трансформації, яких вони зазнали, а також очікування напередодні Sheffield DocFest. Розповідаємо їхні історії у першій частині матеріалу з серії.

Програма «Пароль: паляниця» відбувається за підтримки Британської Ради та Українського інституту в межах «Сезону культури Велика Британія / Україна».

Оксана Карпович, режисерка фільму «Перехоплення»

Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали, свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент? 

Проєкт, над яким я працювала до повномасштабного вторгнення, ми з командою вирішили поки що відкласти. Зараз ми створюємо дещо зовсім нове, реагуючи на події, що розгортаються на наших очах. Усе, що я зазвичай роблю: не тільки кіно, але і тексти, і фотографія — виходить з особистого досвіду і болю. У разі «Перехоплень» — із особистого проживання і свідчення війни, і злочинів на Київщині та в інших регіонах. Це безперервний процес, в якому не було якоїсь визначальної миті. 

На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни? 

У зв’язку з війною, дослідження і зйомка фільму злилися. Наразі в мене немає часу займатися написанням повноцінного тритменту і всього, чого вимагає індустрія на стадії девелопменту. Час — привілей мирного життя. За три місяці моя ідея тільки ствердла ще більше.

Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом та яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?

Ми шукаємо передусім фінансування в Європі. Загалом я думаю, що присутність української команди на Sheffield DocFest вже сама собою цінна. Кожна і кожен із нас сьогодні — культурні дипломат(к)и. Ми встановлюємо професійні й дружні зв’язки, які будуть важливими в майбутньому.

Марія Пономарьова, режисерка фільму «Найс Лейдіз»

Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали, свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент? 

Коли я вперше побачила команду «Найс Лейдіз», я була впевнена, що хтось вже точно про них знімає фільм: настільки харизматичними є мої героїні та настільки багатошаровим може вийти кіно про них, динаміку їхніх відносин та про їхнє бажання робити те, в що вони вірять. Наразі історія тільки стала ще більш актуальною, бо цей фільм — про боротьбу за своє, за те, що ці жінки вибудовували роками. Зараз їхній колектив проходить перевірку на витривалість, як і багато інших речей в часи війни, але я маю надію, що наш проєкт все одно буде про силу духу, підтримку та віру в перемогу за будь-яких обставин.

На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни? 

Проєкт несподівано змінив свою траєкторію на всіх рівнях та наразі перебуває на стадії продакшену. Також війна створила величезний челендж для самого колективу. Його учасниці, які раніше жили в мирному Харкові, тепер розділились: частина з них лишилася в місті, а частина — виїхала. 

Я як режисерка тепер кожного дня думаю, чи зможу я відвоювати у своєму фільмі простір для нюансів, які планувала розкрити за попереднім задумом. Тепер у фільмі є величезний зовнішній конфлікт, а внутрішнім лишається у ньому менше місця. Але я вірю, що яким би фільм не вийшов, він все одно буде проростати з тих задумів, які ми розробляли під час девелопменту проєкту. Просто тепер вони заграють іншими — можливо, ще більш потужними — фарбами.

Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом? Яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?

Наш проєкт, як і будь-які українські голоси сьогодні, потребує підтримки міжнародних партнерів, для того щоб створення фільму про цілеспрямованих українських жінок старшого віку  могло продовжуватись і надалі та здобувалася ширша аудиторія. Наразі, на MeetMarket ми фокусуватимемося саме на цьому в межах зустрічей з міжнародними бродкастерами.

Оксана Сигарева, режисерка фільму «У повітрі»

Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент? 

З моїми героями та героїнями я знайома з 2014 року: тоді я ставила танцювальний перформанс у будівлі старого цирку в Харкові, де вони навчались. Мене вразило, що діти були дуже наполегливими у своїй справі. Вони віддавали всі свої сили та весь свій час для того, аби займатися в студії. І кожен / кожна із них мріяв/-ла та вкладав/-ла всі сили в те, аби у майбутньому стати цирковим/-ою артистом/-кою. 

Після знайомства мені захотілося співпрацювати зі студією і зробити щось хороше для них. Ми почали робити дитячі циркові вистави, перформанси, акції. Тільки через декілька років, коли студію «Старий цирк» вигнали з будівлі Цирку Генріха Грікке у Харкові, де вони навчалися, я зрозуміла, що потрібно допомогти чимось більш рушійним, аби повернути студію до будівлі та відстояти їхні права. Ми також робили з дітьми декілька акцій, збирали гроші на опалювальну систему. Але це не спрацювало. І коли вже студія опинилася на вулиці, захотілося створити кіно про історію, яка з ними трапилась. Сьогодні вона не втратила значення, адже діти залишилися ще й без своїх рідних домівок. Більшість з них покинула Харків. Вони перебувають в евакуації разом з тренером студії. Це не всі діти, бо у студії займалось більше ніж 100 дітей. Виїхали ті, хто могли це зробити та мають дуже високі здібності й хочуть продовжувати навчання. Разом із цирковими артист(к)ами з Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв, вони виступають у великому шоу від України на підтримку циркових шкіл та студій. Тому історія втрати їх циркового дому як другого дому, сьогодні набула нового сенсу, і ми будемо далі слідкувати за ними. Нам хотілося б, аби наша історія закінчилася тим, що діти повернуться додому, де зможуть продовжувати навчання на цирковому манежі.

На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни? 

Головні герої та героїні фільму виїхали в Будапешт, а один герой залишився в Харкові як волонтер. Я також евакуювалась із Харкова та зараз перебуваю в Празі. Але ми з командою продовжуємо знімати у Будапешті та Харкові. Також ми документували їхню поїздку в Монако за запрошенням Міжнародного циркового фестивалю, який організовує принцеса Монако. Отож перебуваємо на етапі активної роботи. 

Ми продовжуємо дотримуватися обраної теми та говорити про дотримання прав дитини в Україні. Зараз в багатьох українських дітей зруйноване дитинство, багато загинуло через російських солдатів, тому мені хочеться ще більше говорити про захист їх прав та важливість надання цим  дітям можливостей для розвитку. Це те, заради чого всі дорослі повинні працювати. Сьогодні наші діти евакуйовуються саме тому, що ми хочемо зберегти майбутнє і дати дітям найкраще.

Керівниця студії, одна з героїнь фільму, евакуювалася саме заради дітей, аби вони й надалі мали можливість навчатися та не втрачали ті навички, над якими працювали багато років.

Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом? Яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?

Як і більшості українських фільмів, нам не вистачає фінансування. Також ми шукаємо можливості для продажу фільму, партнерів для його копродюсування, дистриб'юторів, бродкастерів — це наша головна мета на Sheffield DocFest. Також триматимемо фокус на подальшій фестивальній дистрибʼюції.

Чільне фото — кадр із фільму «У повітрі»