Це другий матеріал із серії, у якій ми спілкуємось з режисер(к)ами-учасниками/-цями індустрійних подій Sheffield DocFest. Британський фестиваль триватиме до 28 червня, у межах нього можна буде долучитися до подій з програми «Пароль: паляниця».
Марія Стоянова, Роман Любий та Аліса Коваленко розповідають про роботу над фільмами в умовах війни, про трансформацію, яких зазнали стрічки, та очікування напередодні Sheffield DocFest. Першу частину матеріалу читайте за посиланням.
Програма «Пароль: паляниця» відбувається за підтримки Британської Ради та Українського інституту в рамках «Сезону культури Велика Британія/Україна».
Марія Стоянова, режисерка фільму «Фрагменти льоду»
Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали, свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент?
Скидається на те, що це не ми обираємо історії, а вони нас. Навіть не знаю, як касети з батьковими відеозаписами могли мене не обрати. Передивившись їх більш ніж через три десятиліття після їх створення, я відчула напругу між змінами, які за цей час відбулися з усіма нами, і назавжди незмінними записами з минулого. З цієї напруги й виникло бажання зробити фільм.
Наша команда жодного разу не засумнівалась, що створення «Фрагментів льоду»
лишається важливим для України — навіть тоді, коли неможливо було
уявити себе в діяльності, не пов’язаній з війною напряму. Хоча фільм архівний, він стосується сьогодення і може не лише відбивати український колективний «пострадянський» досвід, а й краще пояснювати його нам самим і ширшій міжнародній аудиторії.
Точка в часі, з якої ми зараз озираємося на власне минуле, набула такої драматичної життєвої ваги, що буквально все обертається довкола неї. Це принципово не змінює мій підхід до створення фільму, бо він і задумувався як суб’єктивна спроба говорити про минуле з теперішнього, яким би воно не було. І якщо ми зараз дивимося на себе новими очима, то це і є, певно, вирішальний етап трансформації, що почалася в розірваному досвіді наших батьків. У фільмі мені хочеться ще більше загострити цей зв’язок. Втім, найповніше розуміння того, як змінюється мій погляд на фільм, з’явиться, коли повернуся до роботи з матеріалом. Фільм-есей, зрештою, це і спроба, і процес.
На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни?
У січні 2022 року ми вже мали 50-хвилинний чорновий монтаж, але тепер наше
фінансування і виробництво «заморожені». Видається, що ми можемо, а головне — хочемо продовжувати роботу. Для цього нам потрібно знайти нового режисера/-ку монтажу та кошти з інших джерел.
Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом? Яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?
Наш фокус — це міжнародні фонди, копродюсери, бродкастери, сейлз-агенти, у співпраці з якими ми могли б поновити роботу над проєктом.
Роман Любий, режисер фільму «Залізні метелики»
Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали, свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент?
Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення, історія трохи втратила для мене сенс. Взагалі втратило сенс усе, чим я займався. Але згодом, потрохи все назад звʼязувалось.
Я змінив фільм. Додався один титр і один короткий епізод із сьогодення. Але оскільки фільм був знятий раніше, то для глядача/-ки сьогодення постає вікном у майбутнє.І це дуже цікавий ефект. Насправді це найцікавіший для мене епізод у фільмі.
Першим поштовхом до цієї історії був досить примарний доступ до матеріалів справи. Але коли стало відомо, що поза інформацією в інтернеті ми не отримаємо матеріалу для створення фільму, я почав шукати інші методи, аби поділитися своєю думкою. І так зʼявилась ідея ігрових сцен і гібридної форми.
Мене вражає масштаб збиття літака М17 як події. Це не пересічний випадок. Якщо переглянути списки вантажу, то бачиш живих собак, живих птахів, якісь деталі від гелікоптера, рослини та 298 людей на борту. Для мене це як ковчег, літаюче місто, закрита система. Я дуже добре памʼятаю саме момент, коли я дізнався, що збили літак. Це було за 4 роки до ідеї створення фільму. Але я запамʼятав саме дуже дивний психологічний ефект, адже перше, що я подумав: війна закінчилась. Бо здалося, що це вже все: далі — в нікуди, літаки збивають, і світ вже має точно щось зробити. І дивовижно, що ніякої особливої відповіді не відбулося.
Сприйняття стрічки сильно змінилося. На якийсь час для мене фільм повністю втратив свій сенс, але згодом вдалося його віднайти — абсолютно новий. Тепер збиття боїнга та відсутність плати за цей злочин розглядається як одне з зерняток, з яких проросла ця, вже нового рівня агресія.
На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни?
Зараз проєкт мені здається закінченим. У мене є режисерська суперсила — довіряти людям, з якими я працюю. Тому ми домовилися, що в мене є місяць, аби доробити свою версію фільму (вона чорнова, якщо говорити про звук та кольорокорекцію). І повністю передати кермо в руки співсценаристки, режисерки монтажу, Міли Жлуктенко і режисера Андрія Рогачова. Це будуть останні етапи.
Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом? Яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?
На Sheffield DocFest ми шукаємо партнерів для розповсюдження фільму.
Аліса Коваленко, режисерка фільму «Експедиція 49»
Чи не втратила зараз історія, над якою ви працювали, свою актуальність? Що стало рушієм для вас працювати над нею? Ви пам’ятаєте цей момент?
Не думаю, що історія втратила актуальність, але абсолютно все у ній змінилося і зараз сприймається в абсолютно іншому сенсі. Якщо раніше вона була про те, що мрії збуваються й у це важливо вірити, то з початком війни наш фільм став про розбиті мрії дітей і підлітків. Раніше в нас мав бути хепі-енд, де діти досягли того, про що мріяли. Тепер доведеться переглядати та переосмислювати, чим насправді ця історія закінчилася. Адже насправді вона не завершилася. Троє наших героїв залишилися в окупації. Лише одну героїню, Лізу, ми змогли вивезти з Харкова на 8–10 день війни. А також інший наш герой — Андрій — виїхав через місяць–півтора після початку війни.
Рушієм до роботи над цим фільмом стала зустріч зі спортивним журналістом і мандрівником Валентином Щербачевим. Він розповів мені про свою божевільну ідею провести експедицію в Гімалаї, — реабілітаційний проєкт для підлітків з Донбасу. І я захотіла бути частиною цього. Врешті фільм став навіть не про експедицію, а про життя та мрії підлітків на Донбасі. Я знімала їх три роки, і мені було дуже цікаво занурюватися у їхній світ; бачити, що не зважаючи на всі труднощі та обставини, вони продовжують мріяти й вірити у здійснення мрій.
На якому етапі перебуває проєкт зараз? Як змінився ваш погляд на фільм від початку повномасштабної війни?
Фільм перебуває на стадії першого чорнового монтажу. Поки що ми тільки дуже приблизно намагалися вибудувати драматургію. Але ще багато буде змінюватися, ми тільки на середині монтажного шляху.
Погляд на історію змінився, і якщо раніше це була мотивуюча та світла історія з драйвом, то тепер у ній дуже багато смутку. Змінилося все: змінилася реальність дітей, змінився контекст її сприйняття.
Я брала перерву у роботі над фільмом, бо поїхала воювати три місяці тому. І хоча цей час я не працювала над монтажем, навіть на війні я багато думала про драматургію історії, про те, як вона змінилася і що насправді для нас змінилося у ній, що вона означає для мене зараз, як її переосмислити у звʼязку з усіма подіями. Звичайно, я збираюсь повертатися до монтажу. Думаю зробити це наприкінці літа.
Мені просто неймовірно сумно, що такі жахливі речі сталися з моїми героями та що троє з них — в окупації. Лізу ми змогли вивести в Бельгію, але вся її родина залишилася в окупації. У неї єдиної хоч трошки склалося, принаймні з навчанням, зараз вона вчиться у школі мистецтв у Генті в Бельгії.
Чого вам зараз не вистачає для подальшої роботи над проєктом? Яка мета вашої участі у Sheffield DocFest?
Ми шукаємо бродкастерів, аби проєкт побачило якомога більше людей. Крім того, ми також хотіли б знайти лабораторію для роботи над монтажем, адже з початку повномасштабної війни історія змінилась, і нам потрібно провести хороший мозковий штурм, аби зрозуміти, що ми можемо змінити, аби перебудувати історію. Тому нам було б важливо знайти місце для лабораторії та підтримку, аби разом з нашими українським та польським режисерами монтажу можна було спокійно попрацювати. Також ми шукаємо копродюсерів, аби покрити втрачені 30% фінансування Державного агентства України з питань кіно. На додачу, ми хотіли б знайти сейлз-агентів, які готові підтримати проєкт.
