Мандруємо програмою 18 Docudays UA. Про добірку DOCU/АРТ читайте у огляді кінознавця та режисера Олександра Телюка.

С’юзен Зонтаґ у тексті «Дивлячись на чужі страждання» (2003) звернула увагу на парадокс, притаманний фотозображенню: його машинна природа претендує на об’єктивність і водночас приховує мотиви створення образу. Фільми цьогорічної програми DOCU/АРТ оголюють цю суб’єктивну сторону зображення. Кожен з них не лише розповідає свою історію, але й розкриває особисті мотиви їх авторів.

Суб’єктивність в неігровому кіно з початку 2010-х років найчастіше постає у жанрі кіно-есею. Саме до цієї форми звертаються й найбільш виразні фільми програми — роботи французької дослідниці та мисткині Хлої Ґалібер-Лене. На фестивалі можна побачити два її фільми: «Переглядаючи чужий біль» та «Криміналістичну манію». Обидва є прикладом десктоп-документалістики та свого роду екранізацією кінокритичних статей про вернакулярне виробництво візуальної інформації в інтернеті.

У «Переглядаючи чужий біль» постає цілий каскад культурних відсилок. Хлоя Ґалібер-Лене аналізує фільм Пенні Лейн «Чужий біль» (The Pain of Others, 2018), побудований на влоґах жінок з паранауковою хворобою Моргеллонів та алюзіях до тексту Сьюзен Зонтаґ «Дивлячись на чужий біль».

Ґалібер-Лене зважено та дотепно аналізує свій досвід від перегляду «Чужого болю». Намагається зрозуміти, чому отримала роздратування від тілесності фільму; вивчає структуру картини в монтажній програмі; переглядає фільмографію та творчі мотиви Пенні Лейн; нарешті — телефонує авторці «Чужого болю» та марно пише її героїням.

Своєю уважністю до «Чужого болю» Ґалібер-Лене досягає парадоксального, хоча й типового для інтернет-виробництва стану, коли похідний художній твір — свого роду ремейк — йде далі за оригінал та торкається складніших тем, як-от зв’язок теорій змови з інтеренет-активізмом, віртуальне виробництво емпатії та нарцисизм онлайн-(само)репрезентації.

В «Криміналістичній манії» режисерка застосовує той же метод до аналізу іншого фільму — «Спостерігаючи за детективами» (Watching the Detectives, 2018) Кріса Кеннеді, присвяченого аматорським онлайн-розслідуванням користувачами reddit та 4chan теракту на Бостонському маратоні 2013 року.

Авторка проводить власне контрольне розслідування — звертається до інших робіт Кеннеді; деконструює жанр детективного фільму; розмірковує про те, чому візуальні матеріали здаються переконливішими в аналоговому вигляді. Проте її інтерес (навіть більше, ніж у Кеннеді) стосується не факту самого теракту, а радше того, як візуальні дані з відкритих джерел породжують бажання користувачів уявляти себе умовними детективами Коломбо.

В «Криміналістичній манії» Хлої Ґалібер-Лене називає фільм Кеннеді «критичним кіно», однак таке означення пасувало б і її власним творам. Крім академічного стилю, напрацювань партизанської онлайн-журналістики в стилі Bellingcat, оригінальністю її фільмів є також притаманне для відео-есеїв використання семантичної подібності інтерфейсу інтернету до кіно. Загалом Ґалібер-Лене за допомогою ідей Зонтаґ, Дебора вдається виявити, як консьюмеризм, конспірологічна свідомість чи кліше голівудського кіно формують візуальний ландшафт інтернету початку 2020-х.

В більш класичному ключі знято два інших фільми програми DOCU/АРТ. Стрічка «Дім режисера» Марка Айзекса також пропонує малобюджетну документальну історію зроблену з повсякденних засобів. Режисер Марк отримує дзвінок про відмову в фінансуванні його майбутнього фільму. Гроші, мовляв, дають лише на кіно про секс та серійних вбивць, — а це не його випадок.

У відповідь Марк заповзято починає перетворювати на кіно простір свого будинку, направляючи свою суб’єктивну камеру на домашніх «акторів» — свою прибиральницю, будівельників, сусідку тощо. Окремим мотивом фільму постає також гостинність режисера, що на додачу запрошує в свій дім і «фільм» бездомного.

Однак, якщо деякі інші подібні клаустрофобічні чи домашні кінострічки (класичний приклад «Це не фільм» (This Is Not a Film, 2011) Джафара Панахі та Моджтаба Міртагмасба) часто мали політичний підтекст, у випадку «Дому режисера» ситуація скоріше протилежна. Адже замість невинної гострої гуморески направленої проти вузьких смаків інституцій сучасного фестивального кіно, на екрані постає дрібний неоколоніальний автопортрет без обличчя — сюжет про складнощі життя незалежного митця-чоловіка.

Обділений грантом британець у себе вдома невгамовно фільмує покоївку колумбійку, бездомного словака та сусідку пакистанку. І хоча «добрий господар» Марк звичайно прагне розгледіти гуманізм своїх героїв та героїнь, фільму все ж, здається, бракує тями, що часи романтичного зображення недолі аля-Дікенс давно минули. Втім етичне питання, чи усвідомлює режисер некоректність конфігурації влади в фільмі, чи навпаки конструює її як приховану самоіронічну субверсію, залишимо відкритим.

Ще одну стрічку програми «Останній лучник» побудовану в форматі давно відкладеної розмови зі своїми рідними. Режисерка Дасіль Манріке де Лара Міярес після 23 років життя в Мадриді повертається в провінційний Лас-Пальмас будинок свого дитинства, щоб розповісти історію свого померлого діда-художника Альберто Манріке.

Звертаючись до особистих спогадів та розмови зі своєю бабусею, режисерка розкриває сімейні таємниці. Ключовою для фільму також стає щедра візуалізація спогадів, які передає сімейний фотоальбом, аматорська хроніка та елегантний південний декор старого будинку дитинства. Серед унікальних хронікальних кадрів з художником з’являються й зовсім нові — адже Дасіль почала фільмувати свого дідуся ще до його смерті в 2018 році.

Понад те, непроста родинна історія постає у фільмі паралельно з дослідженням цікавого іспанського мистецького феномену — групи LADAC («Лучники сучасного мистецтва»). Її співзасновник, живописець та аквареліст Альберто Манріке був представником першого післявоєнного покоління іспанського мистецтва, що вдаючися до спадку іспанської школи сюрреалізму прагнуло винайти новий авангардний стиль.

Втім стрічка Манріке-онуки не прагне розвивати авангардні амбіції свого діда. Її досить обережний фільм не прагне новаторства чи двозначності. Попри відверту — десь навіть інтимну — інтонацію стрічка переважно балансує між енциклопедичною довідкою та панегіриком за біографічними мотивами.

Зустрічається в «Останньому лучнику» й стриманий суб’єктивний мотив. Режисерка, хоча майже не показує своє обличчя, виражає власні меланхолійні пошуки втраченого часу, вимушену тривогу від смерті рідних та приватну археологію ідентичності.

Так програма DOCU/АРТ пропонує три документальні методи, кожен з яких, хоча й демонструє різні версії роботи з медіумами відео, інтернету та фотографії, яскраво проявляє окремі режисерські суб’єктивності.

Усі фільми з програми можна буде переглянути на docuspace.org з 27 березня до 4 квітня.

Чільне фото: кадр з фільму  «Криміналістична манія».

Ілюстрації до тексту: кадри з фільмів «Переглядаючи чужий біль», «Криміналістична манія» та «Дім режисера».