Цього року програма DOCU/ХІТИ доповнюється секцією близькою за духом та меседжем — МАЙСТРИ. Обидві програми об’єднують роботи відомих документалістів, що здобули визнання на провідних міжнародних фестивалях: від Санденсу до IDFA, від лондонського BFI до номінації на «Оскар».
У рамках 18 Docudays UA ці стрічки сформували новий зміст та форму, що виходять за межі традиційного документального. Сюди потрапили елементи репортажної журналістики та шпигунського кіно, театральної постановки та вуаєристського споглядання, філософських роздумів та голлівудських фіналів. Якими будуть фільми цих двох секцій та що вони мають спільного між собою?
Губерт Саупер — оскароносний документаліст і автор фільму «Епіцентр» (МАЙСТРИ) обирає напрочуд вільну оповідну форму для свого нового фільму. З ентузіазмом антрополога Саупер досліджує залишки імперіалізму на Кубі, мало не стукаючи у двері домівок найбідніших районів. Але «Епіцентр» — це дещо більше, ніж спостереження. Автор втручається у зібрану своєю камерою документальну дійсність, залишає власні роздуми у пролозі та епілозі фільму, заводячи оповідь у площину кіно як найвитонченішої форми обману. Так Саупер об’єднує у часі винахід кінофільмів із початком іспано-американської війни на території Острову свободи. Постановник підсумовує, що більшість із нас була свідками війни «крізь гіпнотичну призму кіно».
Відтак утриматися від звабливого образу об’єктиву не можуть навіть кубинські герої Саупера: дітлахи, що співають революційні пісні, найімовірніше, аби вразити грінго-туриста з камерою, або ж втомлені бідністю гаванці, які, тим не менш, переказують легенду про те, як Колумб назвав Кубу найгарнішим островом у світі.
На противагу Сауперу, Ай Вейвей обирає роль мовчазного слухача, повністю віддавши слово родичам студентів Айотзінапи у фільмі «Живі» (МАЙСТРИ). Його герої — батьки, брати та сестри у скорботі. У 2014 році студентів Коледжу сільських вчителів Айотзінапи жорстоко калічать поліцейські та невідомі у масках. Шість студентів гинуть, а 43 — зникають безвісти. У 2019 році Ай Вейвей приїздить до Мексики, аби зробити мистецьку виставку у місцевому Національному університеті. У спробі дослідити мексиканську культуру та політику китайський митець звертає увагу на ту саму студентську трагедію, яка досі не дає спокою родичам зниклих студентів.
Ай Вейвея, як відомо, давно турбує тема гуманітарної кризи, але в «Живих» немає традиційного безкомпромісного розмаху митця. Перед глядачем постає скоріше журналістська відданість кожному, готовому вилити свій біль на камеру. Вейвей, без сумніву, заявляє своїм фільмом про справжній злочин проти людства, і це твердження могло би бути політичним. Та здається, в художнику перемагає бажання проартикулювати дещо інше. Допоки влада не наважується довести розслідування до кінця, Вейвей декларує: кожен зі зниклих студентів живий, нехай хоча б у оповідях його сім’ї.
Подібного емпатичного характеру набуває картина «Художниця і злодій» з програми DOCU/ХІТИ. Її герої — художниця з Осло Барбора Кисілкова та злодій на ім’я Карл-Бертіл Нордлент, що вкрав її картини. Замість заклятого ворога хлопець сам стає об’єктом мистецтва для Барбари, коли та просить дозволу намалювати його портрет. У результаті фільм норвежця Бен’яміна Рее — це дихотомія спостережень та спокути, які розвиваються у цій неочевидній дружбі. Режисер по-вуаєристськи протягом кількох років слідкує за цим союзом, у якому немає очевидних типажів: Карл надто розумний та талановитий, аби стати заблудлою душею, яку врятує мисткиня; Барбора надто збентежена, аби не надихатися такою деструктивністю.
У своєму спостереженні режисер йде значно далі — показує динаміку стосунків художниці та злочинця з обох позицій. У роздумах Барбори та Карла, якими вони діляться наодинці з глядачем, вистачає скептицизму та недовіри, хвилеподібної та мінливої. Це робить їхню співзалежну дружбу справжнім об’єктом гіперреалізму в кіно, неначе картини самої Кисілкової.
І якщо Беджамін Рее відмовляється гратися з типажами та стилями, чилійка Майте Альберті затягує художню матерію в документальну, видаючи свій фільм «Кріт» (DOCU/ХІТИ) за чистий шпигунський жанр. На щастя, стилізація не перемагає зміст: її кіно бере у фокус 83-річного Серхіо, який оселяється у будинку для літніх як агент під прикриттям. Чоловік працює на приватного детектива, що отримав завдання викрити правду про умови догляду за літніми людьми в установі.
Авжеж, режисерка заграє зі шпигунськими прийомами, використовуючи їх для комедійного ефекту: чого варті ручка з відеокамерою та аудіокоментарі Серхіо-шпигуна. Те, що видається зворушливою спробою зайти на територію детективу, виявляється простим та водночас майстерним спостереженням за світом, закритим від чужих очей. Це світ людей, що доживають останні роки свого життя: хтось у забутті, а хтось навпаки — у яскравих спогадах про минуле. Мораллю цієї історії Альберті нівелює власну художню стилізацію, роблячи свій фільм свідомо трагікомічним.
Співзвучним є творчий підхід братів Росс у фільмі «Розбитий ніс, пусті кишені» (DOCU/ХІТИ). Режисери протиставляють фарс та гедонізм справжній драмі, що протвережує, неначе гірка кава. Їхні герої — гості лас-вегаського бару «Буремні 20-ті», які прийшли випити наостанок перед закриттям улюбленого закладу. Відтак фільм складається з мозаїки розмов про все та нічого водночас. У цих уривках життєвої істини постановники вибудовують портрет, як би голосно це не звучало, сучасного американця. Частково ще й тому, що на вулиці 2016-й і зовсім скоро у новинах оголосять нового президента Сполучених Штатів — Дональда Трампа.
Втім, є ще одна риса, яка об’єднує картини братів Росс та Майте Альберті: «Розбитий ніс, пусті кишені» — це гібридне кіно (фільм, у якому частина історії — документальна, а частина — ігрова), адже насправді бар «Буремні 20-ті» розташовано в Новому Орлеані, а пияки за барною стійкою — місцеві театральні актори-аматори та музиканти. Проте навряд таке викриття робить стрічку менш чесною. Діалоги, розіграні у кадрі, — результат справжньої найп’янішої вечірки, а нарікання та ностальгування так чи інакше торкаються особистих історій кожного з акторського складу. Так, це сконструйована дійсність, але те, що в ній відбулося у проміжку між 11 ранку та 4 ночі — більш ніж справжнє. Відтак «Розбитий ніс, пусті кишені» — сміливий експеримент у режисурі, що чудово працює з традиційною документальною формою — як до свого викриття, так і після.
Текст: Анна Дацюк, кінокритикиня.
Фільми з програм можна переглянути на docuspace.org до 4 квітня.
Чільне фото: «Епіцентр».
Ілюстрації до тексту: «Живі», «Кріт», «Епіцентр», «Розбитий ніс, пусті кишені».
