Вже завтра, 28 травня о 19:00, у Музеї кіно Довженко-Центру відбудеться відкриття виставки «Добре проторені зв’язки» медіахудожників/-ць Photinus Studio, артгрупи SVITER та Івана Світличного. У ній художники/-ці вступають у діалог із розробками та ідеями вчених-кібернетиків 1960—1980-х і науково-популярним кіно студії «Київнаукфільм» того ж періоду. Виставка триватиме до 13 червня, детальніше про графік роботи читайте за посиланням. А перш ніж вирушити на виставку, про концепцію тотального твору мистецтва у роботах медіапроєкту «Добре проторені зв’язки», невтілений потенціал кібернетики та мрії про соціальну справедливість читайте у тексті культурологині Юстини Кравчук.

Кібернетика — колишня претендентка на статус метанауки, що зароджувалася під час Другої світової війни у військово-промислових дослідницьких центрах, — сьогодні згадується вкрай рідко і лише як загадкова прелюдія до сучасних комп’ютерних та інформаційних технологій. Однак у 1950–60-х роках, на піку своєї популярності у США, вона була відома далеко за межами спеціалізованих спільнот військових інженерів. Книжки засновника кібернетики математика Норберта Вінера продавалися сотнями тисяч примірників, а трансдисциплінарність її підходу дозволила справити значний вплив не лише на точні, природничі та прикладні науки, а й на гуманітарію, художню літературу, арткритику, а також на цілий спектр мистецьких практик. Зокрема, розквіт неоавангардного мистецтва наприкінці 1960-х був певною мірою наслідком масового засвоєння кібернетичних ідей та загальної зацікавленості теорією медіа серед художників¹. Такі кібернетичні концепти, як дематеріалізація, рефлексивність та оцифрування, знайшли свій вияв у роботах концептуалістів, ранніх відеохудожників і залишаються впливовими досі, насамперед у мистецтві нових медіа².

 

Водночас у Радянському Союзі зростанню інтересу до кібернетики посприяла «відлига» та десталінізація радянської науки, оскільки за правління Сталіна її критикували як буржуазну псевдонауку. Втім, радянська кібернетика, так само як і американська, виникла в рамках військової індустрії Другої світової війни, а її початковим завданням був розрахунок траєкторій руху ракет. 1962 року математик та інженер Віктор Глушков заснував Інститут кібернетики у Києві й тоді ж представив першу модель Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації (ЗДАС) — проєкту системи управління економікою СРСР, який через десятки років став відомим як «радянський інтернет». Ідеєю Глушкова було об’єднати всі радянські регіони та галузі промисловості за допомогою децентралізованої мережі комп’ютерних центрів, що мали би програмувати та управляти соціалістичною економікою³. 

 

Розмитість меж кібернетики та проникність її ключових понять у найрізноманітніші сфери як теоретичного, так і практичного знання допомогли цій своєрідній «науці всього» заволодіти умами непримиренних противників. З одного боку, кібернетика була популістською течією, символічним прапором нонконформістських рухів: хіпі, нових лівих, богемних художників/-ць. З другого боку, вона приваблювала політичний і управлінський істеблішмент — корпоративних менеджерів, військових інженерів та урядових технократів⁴. Кібернетичні метафори можна зустріти як у похмурих дистопічних романах Вільяма Берроуза, Курта Воннеґута та Філіпа Діка, так і в утопічних модерністських мистецьких проєктах на кшталт «Нового Вавилону» нідерландського художника Константа. Віктор Глушков трактував кібернетику як інструмент переходу до реального комуністичного суспільства, звільненого від домінування і капіталу, і радянської бюрократії. У фільмі «Полонити завданням небувалим» («Київнаукфільм», 1982) Глушков застерігає від небезпеки використання досягнень кібернетики на шкоду людству у зв’язку з існуванням антагоністичних інтересів, властивих капіталізму та імперіалізму. Водночас американський колега Глушкова Норберт Вінер, розвиваючи поняття другої індустріальної революції (революції у застосуванні інформації як засобу контролю), стверджував, що кібернетика може стати або засобом зменшення шкоди, завданої першою індустріальною революцією, або ж призвести до формування так званої «фашистської мурашиної держави»⁵.

 

У рамках мультимедійного проєкту «Добре проторені зв’язки» художній колектив Photinus Studio, артгрупа SVITER та Іван Світличний засобами мистецтва нових медіа осмислюють ключові питання та концепції, що турбували вчених-кібернетиків у 1960–1980-х роках. Досліджуючи услід за Вінером «управління та зв’язок у тварині й машині», художники/-ці створюють п’ять медіаробіт на теми роботи мозку та нервової системи («SenseOrTouch»), серця («SYNC»), алгоритму («Тендітна дівчинка! Не кантувати!»), когнітивних процесів («Точка біфуркації»), а також соціальної взаємодії суб’єктів і колективної дії («Позатілесний досвід»).

Проєкт об’єднує в собі різні цифрові медіа — відео, звук, анімацію, перформанс,— відсилаючи до ідеї Gesamtkunstwerk, тотального твору мистецтва, що вперше прозвучала в середині ХІХ століття в есе «Твір мистецтва майбутнього» і «Мистецтво та революція» оперного композитора Ріхарда Ваґнера. Ідеалом Ваґнера був твір, що через театр синтезував би в єдину цілісність усі форми мистецтва, а також колективне авторство, за умовами якого творцем є народ. У ХХ столітті концепція Gesamtkunstwerk переосмислювалася й трансформувалася у практиках численних модерністських художників/-ць.

Кадр з роботи «Позатілесний досвід»

Уже в 1960-х роках ідею народу-творця пропагував Йозеф Бойс у своїй теорії  соціальної скульптури, однак на відміну від Вагнера, Бойс розширює межі твору мистецтва далеко за стіни театру, вважаючи мистецькою будь-яку діяльність людини, спрямовану на формування та структурування суспільства та середовища.

 

В онлайн-перформансі «Позатілесний досвід» Photinus Studio втілили ідею соціальної скульптури, створивши віртуальну платформу для перформативних колаборацій в умовах локдауну та ізоляції. У просторі платформи за допомогою різних інструментів учасники перформансу з окремих фрагментів реальності формують тіло колективного персонажа, ціллю якого є подорож до моря. Таким чином, художники/-ці у віртуальному просторі реалізують спільну мрію про колись утрачений Крим та подорожі, що є практично неможливими в умовах пандемії та закритих кордонів. Простір «Позатілесного досвіду» також створює своєрідну альтернативу платформам соціальних мереж, що, підпорядковуючись логіці цифрового капіталізму, комерціалізують соціальні взаємодії та сприяють радше відчуженню, ніж розбудові соціальних зв’язків. «Позатілесний досвід» залучає учасників до спільної гри, заснованої на співпраці та колективізмі на противагу конкуренції та індивідуалізму, властивих капіталістичним відносинам.   

 

Ще одна інтерактивна робота — «Точка біфуркації» Photinus Studio та Олександра Сіроуса — за допомогою анімації та генеративного механізму досліджує колективні аспекти когнітивних процесів. Автор залучає у художній процес глядачів, які на виставці через звукові датчики стають тригером для появи анімованих персонажів на екрані. Таким чином, якщо у «Позатілесному досвіді» учасники в перформативний спосіб реалізують спільний проєкт, то в «Точці біфуркації» глядачів запрошують колективно помислити та уявити можливі соціальні зміни, спостерігаючи за трансформацією сталих культурних кодів.          

 

Відеоінсталяція «Тендітна дівчинка! Не кантувати!» артгрупи SVITER також розширює поняття авторства, однак не з точки зору дихотомії колективного / індивідуального чи автора / глядача, а радше з перспективи поєднання людської та машинної творчості. Робочим матеріалом для інсталяції стали три документальні фільми студії «Київнаукфільм» 1960—1980-х років про утопічні візії та досягнення радянської науки загалом та кібернетики зокрема. Створений художниками/-цями монтажний алгоритм розбиває фільми на фрагменти з тотожною сюжетною дією, генеруючи відео з незмінною структурою та візуальною варіативністю. З перших кадрів алгоритм цитує слова Віктора Глушкова з фільму «Полонити завданням небувалим» про автоматизацію творчості за допомогою комп’ютера та зміну ролі художника з творця на селектора готового матеріалу, виготовленого машиною. У цьому випадку таким селектором виступає запрограмований алгоритм. Методом апропріації він створює зі старого матеріалу новий художній твір, а також функціонує як саморефлексивна машина, що осмислює власні засоби виробництва.

Утопічний Gesamtkunstwerk Глушкова, що передбачав застосування кібернетичної науки в усіх сферах соціалістичного суспільства і перетворення його на цілісний саморегульований організм, так і залишився нереалізованою мрією. Для старіючої й дедалі інертнішої верхівки КПРС ідеї Глушкова, які передбачали радикальну трансформацію радянської економічної системи, були надто сміливими. Незважаючи на кризу й застій, вихід з яких потребував суттєвих економічних перетворень, радянське керівництво вдовольнилося косметичними реформами. Незадовго до своєї раптової смерті Глушков розумів, що радянська економіка та кібернетика припиняють своє існування і згодом їх поглинуть сильніші системи⁶.    

 

Сьогодні очевидно, що науковий утопізм кібернетики 1960-х, втілившись у сучасній пізньокапіталістичній реальності за відсутності соціальної революції, обернувся на свою похмуру протилежність. Фашистська держава покірних мурах, щодо якої застерігав Вінер, глобалізувалася у вигляді монополістичних технологічних корпорацій⁷. На їхніх фабриках і складах у країнах з дешевою робочою силою робітники до повного виснаження змагаються з машинами у продуктивності, але аж ніяк не застосовують їх як інструменти для полегшення власних трудових буднів. Сучасний капіталізм опинився у кризовій ситуації, подібної до тої, у якій у 1980-х роках опинилася радянська соціалістична система: незважаючи на катастрофічні загрози та нескінченні кризи, політичні еліти задовольняються тимчасовими рішеннями замість того, щоб винаходити сміливі проєкти, спрямовані на побудову справедливого суспільства.

 

Найбільше вдаривши по незалежних культурних та освітніх інституціях, пандемія COVID-19 позбавила нас просторів, де такі проєкти можна було б уявляти, осмислювати та дискутувати. Лише поодинокі самоорганізовані спільноти на зразок Photinus Studio продовжують колективно мріяти, експериментуючи з різними формами творчості.