Випробовуємо межі документалістики разом з Фестивалем актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum у програмі документальної анімації «Linoleum презентує». Кураторками програми виступили Анастасія Верлінська, програмна директорка фестивалю Linoleum, та Юлія Кузнєцова, кураторка фестивалю Linoleum. Анастасія Верлінська розповідає про явище «доканімації» та дві частини програми — «Хто тут “здоровий”?» і «По батькові».
«Анімація та документалістика складають дивну пару». Ця фраза відкриває дослідження британської кінознавиці Аннабель Гонесс Ро, присвячене тому, що називається «доканімація», або «анідок». Теоретичні рамки для цього гібридного жанру встановити і справді непросто. Хоча на практиці твори, що мають ознаки як анімації, так і доку, створюються вже понад сто років. Першою подібною роботою вважається «Затоплення «Лузітанії»» Вінзора Маккея (1918) — мальована на целулоїді реконструкція морської катастрофи, що стала вирішальною для вступу США до Першої світової війни, реальних кадрів якої не існує. Вражаюча для свого часу анімація мала також напрочуд маніпулятивну подачу. З перших титрів вона обіцяла надати «історичне свідчення злочину, який шокував людство».
Здатність анімації зобразити те, що неможливо (було) зафільмувати, в різні часи робила її незамінною для документалістики. Вона ілюструвала наукові концепції, технологічні процеси, відтворювала спогади або воскрешала на екрані померлих. Та особливою цінністю анімації є здатність зобразити те, що взагалі неможливо побачити.
Linoleum презентує: Хто тут “здоровий”?
Більш вільно, ніж зняте на камеру кіно, анімація може розповісти історії різноманітних ментальних станів. Саме такі історії зібрані у частині «Хто тут “здоровий”?» з програми LINOLEUM презентує.
«Не сумуйте, це лише у вашій голові», — чує від лікаря героїня фільму «Темні землі», яку кожну секунду супроводжують зловісні чорні птахи. Ця автобіографічна анімація розповідає про тривожний розлад із позиції людини, яка переживає його на самоті, а від медичних фахівців отримує лише рецепт на препарати замість дієвої допомоги. Ще більш критично питання медикалізації розглядає автор стрічки «Цукерня» Патрік Сміт. Він поєднує у швидкій стоп-моушен нарізці знімки пігулок, цукерок і грошей. Стартовою точкою для роздумів про вплив фармацевтичної індустрії на суспільство стала особиста втрата аніматора: першу сотню пігулок для стрічки він знайшов, розбираючи речі матері після її смерті.
Анімація може вберегти документалістів від етичної дилеми під час роботи з чутливими темами. Фільм Гарріет Френсіс Краучер «Синє світло» зберігає анонімність працівників служб порятунку, які мають ПТСР. У фокусі опиняються переживання опитаних авторкою людей, оприявлені в акварельних і пастельних малюнках із влучними візуальними образами. Зберігається приватність героїнь і в моторошній стрічці «Просто хлопець» Шоко Хари. Анімація розповідає історії жінок, що листувалися з уже ув’язненим маньяком Річардом Раміресом. Єдиною розкритою адресанткою стає сама авторка, котра намагається дослідити феномен перетворення вбивці на поп-ікону.
Зовсім інший образ, дружній до глядача та гуманістичний, створюється у фільмі «Лагідне безумство, тривале божевілля», що з’єднує в єдиний наратив буденність різних психіатричних закладів. Використання анімації тут зменшує увагу до тілесних ознак психічних розладів, дозволяючи розгледіти в пацієнтах дитячу наївність та вразливість.
Без анімації не обійтися, коли йдеться про віртуальні спільноти. У фільмі «Пранкнули» — есеїстичній розповіді про цькування і жорстокі розіграші у світі ігрового стрімінгу — травматичний досвід гравців римується із деконструйованими на екрані 3D-просторами відеогри.
Linoleum презентує: По батькові
Долаючи обмеження звичної для нас реальності, анімаційний док дає безмежну свободу творчого висловлювання й оприявнює ледь видимі для інших жанрів історії. Зокрема, спогади про батька, які неможливо зафільмувати документально, проте можна реконструювати та відрефлексувати.
Хто такий батько? Людина, яка збагатила нас половиною свого ДНК? Сувора волохата істота, від якої тхне тютюном та втомою? Чи наймудріший порадник та найніжніший розрадник у житті?
Ще донедавна батьківство (тут маємо на увазі parenting (англ.), а не fatherhood — авт.) для більшості асоціювалося винятково з жіночою роллю. Мати — першопричина нашої появи в цьому світі. Мати — перша годувальниця. Мати — перша вчителька. Батько ж часто був на периферії не лише родини як соціальної установи, але й свідомості та життя дитини.
Проте поступова емансипація жінок у двадцятому столітті та трансформація уявлень про сім’ю суттєво змінили вектор. Жінка здобувала все більше самостійності, яка дозволила їй відмовитися від чоловіка-батька-годувальника як неодмінної умови родини та уособити обидві нормативні гендерні ролі лише у самій собі. З другого боку, з часом разом зі змінами у суспільстві і для самих чоловіків зросла цінність батьківства.
Зараз, у часи великої турбулентності, батьківство потребує додаткового осмислення та навіть переосмислення суспільством, дітьми, дружинами та самими батькам. Не всі фільми з цієї програми про хороших батьків, але всі вони вартують уваги.
Переглянути програму можна буде в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE.
Чільне фото: кадр з фільму «Цукерня».
