17 короткометражних документальних фільмів з програми DOCU/КОРОТКО — наче багатосерійна екранізація перших шпальт світових газет, де найбільшим шрифтом надруковано новини про пандемію та її наслідки, трохи дрібнішим — повідомлення від міжнародних кореспондентів, а поруч інтерв’ю та особисті історії.
Цьогорічний фестиваль пожинає кінореакцію на перші результати пандемії, передусім хворобу та смерть близьких. «Мабуть, цього досить, правда ж?» режисерки Емілі Шір Сеґал — чотирихвилинна посвята батькові, заочна розмова із тим, кого любиш. За кадром авторка розповідає про останні дні життя свого батька, у той час як на екрані демонструються архівні кадри з життя щасливої родини.
Оптимістичнішою виглядає робота «57 днів» від дебютантів Маріо Люмбрерас та Лаури Брасеро. Назва фільму — це час, протягом якого Хуліо Люмбрерас, один з перших хворих на COVID-19 в Іспанії, бореться з хворобою. Фільм складається з аудіо- та фотоповідомлень, які робили близькі Хуліо, поки він перебував у лікарні.
А от бразильський фільм «Безодня» режисерки Патрісії Фроєс — це кіноверсія самоізоляції — нашого постійного стану протягом останнього року. Погляд оператора у цій стрічці ковзає балконами та вікнами багатоповерхівок, фіксуючи переживання людьми епідемії. Втім, політичного контексту спостереженням додають аудіофрагменти з виступів президента Жаїра Болсонару, ультраправого ковід-дисидента. Лічильник смертей у країні крутиться дедалі швидше, а Болсонару продовжує розповідати про «нестрашний грип».
Ще один атрибут коронавірусних часів — кур’єрська доставка їжі чи товарів. Звісно, що платформи на кшталт Glovo чи UberEats з’явилися задовго до локдаунів, але саме зараз вони перебувають на піку популярності. Втім, за легкою можливістю замовити їжу завдяки кільком клікам ховається праця тисяч людей, які не мають ані трудових прав, ані банальних засобів захисту. Про темний бік гіг-платформ та їхнє значення у сучасному світі розповідає фільм «Кур’єри, а не герої» від двох італійських відеохудожників Давіде Раппа та Іпполіто Пестелліні Лапареллі.
Щорічно на Docudays UA демонструються фільми, присвячені проблемам, з якими стикаються мігранти та біженці по всьому світу. Яскравий приклад з цьогорічної програми — «Три логічні виходи» режисера Магді Фляйфель. Дія фільму відбувається в Лівані, де мешкає пів мільйона палестинських біженців. Неодноразово вони виходили з протестами до влади через дискримінацію, адже через свій статус їм важко знайти роботу. У стрічці розповідь головного героя коментує соціологиня з Парижа, яка надає три прогнози, кожен з яких виявляється невтішним. Долі палестинських біженців у Лівані присвячено стрічку «Син вулиць» палестинського режисера Могаммеда Алмуґанні. Також з цією темою працює фільм «Револікус» режисера Віктора Орозка, який за допомогою анімації розповідає власну історію про міграцію та її наслідки.
Останні роки набуває популярності жанр документальних відеоесеїв. З цьогорічної короткометражної програми до них можна зарахувати «Всесвіт очима Дена Баклі» режисера Роберто Сантаґайда та стрічку «Біла смерть чорного чаклуна» Родріґо Рібейру. Останній зачіпає болючу тему — рабовласницьке минуле Бразилії, досвід, який і досі впливає на загальну ситуацію в країні.
Але в центрі кожного фільму програми так чи інакше — людина. Сильний герой — запорука вдалої розповіді. Наприклад, Лукаш Конопа, режисер стрічки «Дружній чоловік», знайшов, мабуть, найцікавішого з сотні єрусалимських туристичних гідів. Цей чоловік з паличкою раніше був одним з найвідоміших дилерів кокаїну в Ізраїлі. До того було непросте єврейське дитинство у післявоєнній Польщі, а вже після почали з’являтися можливості заробити «легкі гроші», які обернулися кількома тюремними термінами.
Зовсім інший шлях пройшов герой фільму «Асак» іранського режисера Магді Заманпур К’ясарі. Асак нічого не бачить, але знає світ на дотик та смак. У свої вісімдесят він продовжує робити традиційні вироби з каменю, які продає односельцям. Він не бачить грошей, але навряд його хтось обдурить — він тут шанована людина. Сонце пече, а нестримний Асак продовжує працювати. Поруч лише одна помічниця — донька, яка допомагає батькові робити свою справу.
Українського глядача мають зачепити дві українські стрічки в конкурсі. Перша — «Територія пустих вікон» режисерки Зої Лактіонової. Фільм починається з хроніки післявоєнного Маріуполя. Місто-завод на березі моря мусило відродитись заново з руїн. У сучасному Маріуполі, який у 2014–2015 перебував під обстрілами, живуть батьки режисерки, які не залишили місто попри небезпеку. Камера Лактіонової намацує нову реальність, у якій від старого життя залишився лише дим промислових пейзажів та батьки, що важко переживають досвід війни. Слова, які раніше звучали як штампи з фільмів про війну — «розтяжка» чи «осколок», тепер звучать буденно, що не може не лякати. Другий український фільм у короткометражній програмі — «Стежками київських пляжів» Романа Прокопчука — картина про будні київських рятувальників. Сонце, вода та безліч веселих та сумних ситуацій із відпочиваючими.
Ще один родинний фільм програми — «Я більше ніде не почуваюсь як удома» режисерки Вів Лі. Повернення додому — це завжди непросто, особливо якщо пробула за кордоном 10 років. Головна героїня, вона ж авторка фільму, приїжджає до батьків у Пекін, спить на своєму старому ліжку, гуляє знайомими вулицями, але почуває себе тут зовсім чужою людиною. Вона свариться з батьком через політику, лякає бабцю худорлявістю і тихо дивується поглядам старих друзів. Про цей фільм точно можна сказати: він про багатьох з нас, тих, хто в сімнадцять років тікав з дому, а після цього не може знайти собі жодного свого місця.
Цьогорічна короткометражна конкурсна програма фестивалю Docudays UA демонструє, що однією з переваг короткої форми є оперативність: швидка реакція на пандемію та перші спроби рефлексії з’являються тоді, коли світ ще продовжує сидіти на самоізоляції. А кіно, навіть під час пандемії, залишається найдоступнішим видом подорожі всім світом.
Текст: Роман Губа.
Дивіться фільми з програми на docuspace.org до 4 квітня.
Чільне фото: кадр із фільму «Таламанка».
Ілюстрації до тексту: кадри з фільмів «Син вулиць», «57 днів», «Територія пустих вікон», «Асак», «Дружній чоловік», «Я більше ніде не почуваюсь як удома».