Усі фільми програми «Вибачте. Зображення відсутнє» безпосередньо або побіжно обертаються довкола питань дорослішання, але більше в сенсі усвідомлення себе у світі й того (цитуючи головну тему фестивалю), як часто дорослішання означає розуміння, що щасливого кінця не буде. Інакше кажучи, розуміння, що драматургія світу відрізняється від тієї, яку нам нав'язують як єдино правильну «історію». Про фільми програми розповідає кураторка програми Тетяна Кононенко.

«Спогади від подорожі в Литву» Йонаса Мекаса (1971–1972) – це фільм-щоденник, фільм-спогад, у якому кадри подорожі додому після довгої розлуки стають останніми кадрами втраченого раю. Йонасу Мекасу присвячений новий фільм Джема Коена «Саморобний (для Мекаса)» (2019, українська прем'єра). Про можливості втілити мрії в життя також розмірковує Елфі Мікеш у своїй стрічці «Я часто думаю про Гаваї» (1978). Фільм-портрет молодої дівчини Кармен, 16 років, яка живе зі своєю матір'ю Рут і її братом Тіто, як 10 тисяч інших дівчат, у багатоповерхівці на околицях Берліну. Батько, американський солдат з Пуерто-Ріко, покинув сім'ю. Тільки «екзотичні» листівки і його колекція записів з карибською та гавайською музикою нагадують про нього. Мати працює прибиральницею, Кармен хоче бути танцівницею. Фільм про юнацькі мрії й можливості їх втілення в умовах монотонності й повторюваності життя.

Кадр з фільму «Я часто думаю про Гаваї»

«Без сонця» Кріс Маркер (1983) – знову фільм-подорож, але цього разу насамперед у часі – подорож на обидва крайні полюси виживання, як  кажуть у фільмі, – між середньовічною Африкою Гвінея-Бісау й постмодерною Японією. «Простір може й підвладний людині, перед часом вона безсила», – говорить у своєму фільмі Маркер. Томас Гайзе у своїй стрічці «Батьківщина – це простір у часі» (2019, українська прем'єра) досліджує поєднання часу й місця в особистій біографії, поєднання «батьківщини» та «ідентичності» й наскільки особиста біографія взагалі залишається особистою або ж, навпаки, є  частиною колективної історії, потопаючи в ній. Пласти часу накладаються один на одного у формі листів, старих фотографій, щоденників матері. Читаючи їх уголос за кадром, накладаючи клаптики історії на актуальність вокзалів, полів, лісів, занедбаних територій, Гайзе ставить питання про селективність – що зникне, а що залишиться? Якось він зазначив, що історію неможливо уявити як пряму лінію – з точки А в точку Б, історія – це швидше купа. Купа матеріалу як частина європейської історії.

Кадр з фільму «Батьківщина – це місце в часі»

Програма короткометражних фільмів продовжує досліджувати кордон між особистим і колективним, між знанням і почуттям. Перший фільм програми Шанталь Акерман «Лінь» (ориг. фр. Portrait d 'une paresseuse, Портрет однієї ледачої жінки, 1986) – жартівливий портрет про лінь, яка перешкоджає зйомкам фільму.

Занадто рідко ми сприймаємо процес прощання як абсурдну історію. Бабуся Люсії Маргарити Бауер, Бабет Бержер, померла 6 квітня 2012 року. Історія напівкримінального перевезення її тіла з південної Німеччини через Париж – включаючи автобусний тур по Сені  – у французьку могилу її чоловіка була відправною точкою для фільму «Мамо мамо мамо» (2019, українська прем'єра). Разом з ним Люсія Маргарита відправляється на пошуки свого коріння і, само собою зрозуміло, застряє на тій чи іншій розвилці. Листи, фотографії, предмети всіх видів, записи, зроблені її прадідом і прабабусею, а також кадри Super-8, зроблені самою бабусею, режисерка вплітає, як нитки, в орнамент фільму про життя й глибину зв'язків між трагедією та комедією, фарсом і смертю.

Кадр з фільму «Мамо мамо мамо»

Через чотири роки після приходу до влади Фіделя Кастро Аньєс Варда вирушила на Кубу й привезла із собою 1800 фотографій. У своєму фотофільмі «Салют, кубинці» (1963) Варда розмірковує про нову, молоду Кубу, про її можливу долю. Це, можна сказати, фільм про юність країни, якщо розглядати цей фільм сьогодні. Ми перебуваємо між минулим сьогоденням і минулим майбутнім, задаючись питанням про те, що могло б трапитися,  якби...

«Універсальний громадянин» (1986) Пітера Томпсона – можливо, один з найбільш невідомих великих – його фільмографія налічує всього шість фільмів. На відміну від Варди, кадр тут не є ні документом, ні свідком – невдала спроба зняти фільм про невідомого господаря готелю, контрабандиста в джунглях Гватемали, колишнього в'язня концентраційного табору Дахау призводить до відкриття істинного предмета фільму.

Кадр з фільму «Я вітаю тебе, Сараєво»

«Я вітаю тебе, Сараєво» Жана-Люка Ґодара (1993) – найкоротший фільм програми, це фільм про Сараєво, про боснійську війну, про різанину в Сребрениці. До того ж ідеться про війну як про справжню природу людства – трагічну правду, яка присутня серед нас. Одна фотографія, одна музична композиція, один голос за кадром, 2 хвилини й 15 секунд. «Я вітаю тебе, Сараєво» – це плач художника про майбутнє людини, який змушує нас переосмислити історію більше, ніж будь-яка драматична військова драма.

Особистий коментар кураторки

Програма «Вибачте. Зображення відсутнє» не претендує на розкриття усієї спадщини фільму-есе, відібрані фільми – це фільми, які сформували мене, і водночас деякі написали велику історію кіно, інші – трохи менше... але тільки з огляду на обставини. Ось важливі імена кінематографічних есеїстів, які не представлені в програмі, але їх хочеться згадати тут: Жан-Марі Штрауб і Даніель Юйе, Харун Фарокі, Хартмут Бітомскій, Пітер Нестлер, Клаус Вільденхан, Дерек Джарман, Жан-Даніель Полле, Ален Рене, Маргеріт Дюрас, Трін Т. Мінх-ха, Дзиґа Вертов, Александр Клуґе, Едґар Райтц, Ульріке Оттінґер, Сюдзі Тераяма, Гіто Штаєрль, Жан Руш.

Чільне фото: кадр з фільму «Салют, кубинці» (реж. Аньєс Варда)

__

Усі фільми програми можна буде безкоштовно переглянути на docuspace.org з 24 квітня по 10 травня включно. Усе, що варто знати про Docudays UA-2020 Online, читайте за посиланням.