Ретроспектива Клер Сімон – одна з особливих програм Docudays UA-2020. Цього року видатна французька режисерка вперше завітає до Києва презентувати свої фільми, а також як членкиня фестивального журі судитиме стрічки міжнародного конкурсу DOCU/СВІТ.

Без фахової кіноосвіти, однак з бекграундом в етнології та антропології, Клер Сімон прийшла в кіно як незалежна авторка, яка у своїх документальних роботах часто відповідальна за весь процес, поєднуючи в собі ролі режисерки, операторки та монтажерки. Її документальний підхід пов’язують з «прямим кіно», в основі якого лежить ідея: вхопити реальність можна чесніше, якщо опиняєшся з нею сам на сам. 

Фільм 1992-го року «Шкільні перерви» Клер Сімон починає з цитати «Етики» Спінози: «Безсилля людини керувати та стримувати свої почуття я називаю рабством».  Ми бачимо шкільне подвір’я, на якому граються діти 4–6 років, і потрапляємо у світ їхньої уяви  з власними законами логіки та вигадливими правилами. Де предмети є не тим, чим є насправді, де гілля дерев – це електронні дроти, а паркан – перукарня. У ситуації гри кожен предмет має потенціал стати чимось більшим, а кожен рух має продовження та є початком нових світів. Спостерігати за тим, як розтікається слина від плювка по поверхні, як ковзають ноги по розкиданому галуззю.

Однак найцікавішим у цій грі є те, як у ній пізнається Інший – часто в цих взаємодіях усе не так однозначно, як здається дорослому оку. У дитячому спілкуванні ми спостерігаємо розпач, який миттєво змінюється сміхом. Багато пригод передбачає насилля й тиск, з якого виростає солідарність і вміння протистояти, долати власні страхи. Тут мало відомо про межі, але великого значення набувають спонтанні реакції та почуття. В одному зі своїх інтерв’ю Клер Сімон говорить: «На подвір’ї я бачила, як навіть не усвідомлюючи цього, діти демонстрували одне одному сильні почуття – такі, які ми намагаємось приховати. Принаймні я приховую почуття, яких соромлюсь. Те, що я побачила, мене дуже зворушило. Мені здавалось, що на дитячому майданчику відображалися всі почуття світу. Що цей майданчик був свого роду філософським місцем, місцем тотальної абстракції, де можна було побачити все, що буде відбуватись у світі».

Кадр з фільму «Шкільні перерви»

Стрічка «Перші самотності» слідує за приватними та відвертими розмовами старшокласників, які ставлять цьому, дорослому життю, яке вже ось на порозі, багато питань. Юність – це час, коли більшість речей проживаєш уперше, а також уперше замислюєшся над тим, що визначає твою поведінку, що впливає на тебе – якими є стосунки твоїх батьків, якими є твої стосунки з найближчими – з родич(к)ами, друзями, коханими. Самотність, яка супроводжує це буття з іншими, застає зненацька. Одна з героїнь зізнається: «Мені страшно… Я знаю, ким я хочу бути, але я не знаю, ким я стану». Це фільм 2018 року, його героям та героїням зараз близько 20-ти років. Цікаво, чи могли б їхні батьки дозволити собі так щиро й невимушено говорити про інтимний досвід – між собою та на камеру? Питання близькості, самотності, емоції для багатьох поколінь були серед табуйованих тем – щось, про що «незручно» говорити. Це помітно змінюється тепер, коли розмова про особисте стала значущою та необхідною, адже набула політичного виміру. Однак у «Перших самотностях» підлітками керує не революційна мета, а пошук емпатії та підтримки, яку може дати справжня розмова.

Так само на діалогах побудований фільм «Ліси, з яких зроблені мрії», проте з героями говорить уже сама Клер Сімон. Ми дізнаємося історії завсідників, жителів, працівників та працівниць Венсенського лісу в Парижі – «віднайденого раю», життя якого змінюється залежно від пори року. Режисерка не ховає себе та свій погляд, вона сміється за кадром разом з героями, каже: «Ми підемо, бо вже темніє» або «Ми ще повернемося». Це не вихолощене документальне спостереження, не інтерв’ю, а радше довірливі бесіди – для кожного й кожної Ліс відкривається по-різному та має власну цінність. Садівник, для якого це місце «перезарядки» – іноді в буквальному сенсі – показує, як тренується в перерві й розповідає про своє боксерське минуле. Гей, який приходить до лісу в пошуках випадкового сексу та розкриває перед нами всі тонкощі, знаки та коди цієї гри. Художник, який переконаний, що у своїх роботах він не творить мистецтво, а радше блукає. Секс-працівниця, яка має свої «робочі» години в лісі, собачники та бездомні, камбоджійці, які влаштовують у лісі святкування Нового року. «Що таке подія? Який зв’язок між подією й людиною? Поранення – це подія? Так, якщо я поранений. Це висловлення того, що трапилося зі мною. Як поранення може бути індивідуальним? Чи воно індивідуалізоване, бо трапляється з людиною? Чи через те, що трапляється з тим, кого я називаю людиною?» Здається, недарма в перерві між особистими людськими історіями, переплетеними з Лісом, Клер Сімон обирає саме цю цитату з лекції Дельоза, яку він прочитав в експериментальному університетському центрі Венсен, заснованому після травневих подій 1968 року.

Кадр з фільму «Село»

Окрім цих трьох стрічок, у межах Ретроспективи Клер Сімон на Docudays UA буде показано 10-серійний фільм «Село», який розгортається навколо команди кінофестивалю у французькому селі Люсса, де тісно переплітаються виноробство та документалістика. З візією про доступність незалежного документального кіно кінофестивальна команда вирішує створити телевізійну платформу для виробництва та демонстрації фільмів. Це великий крок для команди, адже заснована на ідеях рівності та горизонтальності, вона опиняється перед викликами інституціалізації, глобалізації та залежності від фінансування. Це реальність, з якою стикається багато працівників та працівниць культурної сфери, де проєктна діяльність та прекарність поєднані із щирою жагою змінювати світ.

Текст: Дарина Ніколенко

Чільне фото: «Ліси, з яких зроблені мрії»

__

Усі фільми програми можна буде безкоштовно переглянути на docuspace.org з 24 квітня по 10 травня включно. Усе, що варто знати про Docudays UA-2020 Online, читайте за посиланням.