Цьогоріч програма Docudays UA презентує ретроспективу французької режисерки Клер Сімон. У документалістику вона прийшла з бекграундом етнологині і продовжила власні дослідження у кіно. Її стиль пов'язують з методологією «прямого кіно», а роботи майже не зазнають стороннього впливу. У багатьох фільмах Клер Сімон поєднує ролі режисерки, операторки і монтажерки. На Docudays UA-2020 режисерка є членкинею фестивального журі та судитиме стрічки міжнародного конкурсу DOCU/СВІТ. Із Клер Сімон поговорила Ольга Куровець.

Завтра, 24-го квітня, після офіційного відкриття онлайн-фестивалю долучайтеся: 

20:00 – Tête-à-tête: Клер Сімон & Антельм Відо

21:30 – Показ першої серії фільму «Село» Клер Сімон

За основною освітою ви – етнологиня. Розкажіть, як це вплинуло на ваш режисерський почерк.

Усі кінематографісти трохи антропологи. Я дуже мало навчалася на етнології і так ніколи й не довчилася до того етапу, де починається робота «в полі». Завжди здавалося, що «поле» у Франції цікавіше, ніж за кордоном. Було відчуття, що інакше в цьому буде щось неоколоніальне.

Ваші розмови з героями «Лісів, з яких зроблені мрії» дуже людяні, підкреслюють безумовну вартісність їхнього досвіду. До кожного з героїв ви підбираєте власний, емпатичний підхід. Як вам вдалося випрацювати таку техніку діалогу?

Інакше немає сенсу знімати фільм. Люди наділені досвідами, які мене цікавлять. І через ці досвіди вони можуть розповісти про щось… Наприклад, про місце. Мені в голову приходить таке порівняння: якби я була письменницею-романісткою, я б говорила з людьми так, щоб їхнє єство і їхні слова складалися б у роман, який я сама прочитала б.

Чи складно було знайти всіх цих людей та переконати їх знятися?

Так, непросто. Особливо складно було вмовити на зйомки повій. Вони не хотіли «світитися» в кадрі. Але потім ми познайомилися зі Стефані. У цей момент вона вважала, що скоро покине цю роботу. Тож у неї було бажання говорити. Повії рідко погоджуються на зйомки, бо бояться, що їх побачать люди, які не знають про їхню професію. Але Венсанський ліс асоціюється з повіями і без них неможливо зробити фільм. З іншими героями було простіше. Вони розуміли, про що мій проєкт. Адже цей красивий ліс наближає нас до рідної країни у вигнанні; тут є щось сексуальне; тут займаються спортом. Ліс – це щось ритуальне, щось хороше для кожного.

Цьогорічний фестиваль присвячений темі дорослішання, як і половина обраних для вашої ретроспективи фільмів. Що для вас як для документалістки, важливо, коли йдеться про фільмування дитинства та юності?

Діти і підлітки – це майбутнє, правда майбутнього. З того, що вони кажуть та що відчувають, можна зробити висновки про те, яким воно буде. Думаю, вони знають все, що знаю я, і трішки більше. І мене цікавить саме це «трішки більше».

Дітей і підлітків цікаво знімати з суто кінематографічного боку. З прадавніх часів, із часів єгипетських пірамід, герої та фараони були підлітками: майже всім їм було менш ніж 16. Їхня історія ще не написана – ось що в молодості цікаве з формального погляду. Складніше знімати старших людей, чия історія вже визначена.

Як вам вдавалося зафільмувати дітей у «Шкільних перервах» так, що здається, наче вони вас зовсім не помічають?

Вони помічають мене, але я пояснила їм, що не збираюся їх навчати, а буду просто спостерігати, як відбуваються ігри у дворі під час перерви. Я не казатиму: «Ти маєш рацію, ти помиляєшся. Припини» тощо. І вони зрозуміли, що я кажу правду і не спинятиму їх.

Кадр з фільму «Шкільні перерви»

Як відбувався процес вашого зближення з героями «Перших самотностей»?

Від початку ми займалися у кіномайстерні. Я мала зробити з ними короткий метр, у якому герої мали б грати і з яким вони мені технічно допомагали б. Щоб це зробити, я сказала: «Мені треба пізнати вас трошки краще, бо інакше нічого не вийде». Я зробила день інтерв’ю. Герої приходили до мене одне за одним, двоє допомагали з камерою. Я раптово зрозуміла, що з цього вийде щось інше. Ми відштовхнулися від однієї фрази: «Розкажіть про ваш досвід самотності». Виявилося, що всім є що сказати. І це було так сильно, я зрозуміла, що тут є те, про що вони справді хотіли б проговорити.

Ви одразу вирішили знімати «Село» у форматі документального серіалу? Чи ця ідея прийшла до вас потім?

Спочатку я думала, що сценарій йтиме від цифрового (створення платформи Tënk) до бетонного (спорудження Будівлі для документального кіно). Це передбачало моє залучення у процес упродовж якогось часу. Коли я почала знімати, то зрозуміла, що структура серіалу буде релевантнішою, бо все розвивалося маленькими кроками, як у самому селі, так і відносно кінопроєктів та проєктів сільського господарства в ньому.

Мене дуже зворушила можливість зняти щось, що неминуче трансформується. Це видно у серіалі. І, нарешті, я вірю, що село – це мікрокосм і що воно є ідеальною локацією для серіалу. Тут всі одне одного знають!

Кадр з фільму «Село»

Якою є головна причина того, що жителям Люсса вдалося створити це унікальне суспільство, зайняте водночас кіно та сільським господарством?

Це – диво, створене спільністю пристрастей, зокрема Жана-Марі Барба та мера, які вирішили тримати високу планку для свого села замість того, щоб залишити його та поїхати втілювати свої мрії деінде. Це їхній альянс і їхнє бажання думати, що село не на околиці всього, а навпаки – в центрі, в якому можна мріяти та втілювати.

На противагу паризькій елітаристській чи, навпаки, посередній культурі, Жан-Марі Барб завжди думав, що життя мешканців села призначене для документального кіно, кіно народного. Публіка фестивалю у Люсса дуже молода, і фестивальники вважають, що документальне кіно радикально сучасне, доступне та вільніше, ніж ігрове.

Меровий підхід до сільського господарства досить традиційний, і він завжди виступав за те, щоб фермерські землі залишалися всередині спільноти. Але Патріс, якого ми бачимо у серіалі, або Маню мають сучасніші підходи. Один із них займається торгівлею, а інший виготовляє натуральне вино без добрив та сульфітів. Це дуже схоже на документалістику. Документальне кіно чи сільське господарство – обидва не можуть творитися без пристрасті.

Ви маєте великий викладацький досвід, зокрема працювали у престижній кіношколі La Fémis. Чи є якийсь важливий меседж, який ви передусім передаєте майбутнім режисерам?

Як казав Фредерік Вайзмен: «Для меседжів існує пошта». Мені цікаво вести діалоги зі студентами. Іноді я щиро ними захоплююся, інколи розчарована.

Як би ви охарактеризували спільноту документалістів у сьогоднішній Франції?

Останні кілька років все ще дуже важливими є теми транс-, ЛГБТК+ тощо. Мабуть, актуальний автобіографізм: розглядати себе, певна нарцисичність. Кіно в найширшому сенсі часто колонізується журналістикою. Вона може бути непоганою, але у них немає нічого спільного: журналістика та кіно, як і журналістика та роман, – це не одне і те ж. Документальне кіно зневажають як пролетарське. Вважають, що це бідне кіно; дуже амбітне, але бідне. І це сумно, бо, безсумнівно, за ним майбутнє кіно: дуже часто тренди з’являються передусім у документалістиці.