Днями завершився Міжнародний кінофестиваль у Тромсе, де головний приз – «Аврору» – здобула «Атлантида» Валентина Васяновича. Можливо, це лише збіг, але свій тридцятий, ювілейний, випуск команда норвезького фестивалю присвятила Україні. До її програми ввійшла низка українських стрічок, серед яких – «Стрімголов» Марини Степанської, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, «Брама» Володимира Тихого. Про свої враження від кінофестивалю, про тепло й співпереживання в глядачів з-за полярного кола розповідає Дар’я Аверченко. Разом з Романом Бондарчуком вони презентували в Тромсе «Вулкан» та «Українських шерифів».
Від Тромсе до Північного полюсу 2200 км. Рік тут ділиться на полярну ніч і полярний день. Коли з кінця вересня до кінця січня зникає сонце, люди стають задумливими й трохи сумними. Споконвіку під час темного періоду року тут сповільнювалися всі справи. Люди сиділи переважно по домівках, занурені в домашні турботи. Зараз, коли проводити так час видається розкішшю, адже світ не сповільнюється на жодну хвилину, у Тромсе цілодобово горить світло. Те, що ранок настав, стає зрозуміло, коли у вікнах з’являються люди в піджаках і в краватках, діти висипають зі шкільного автобусу на подвір’я, а над горами розростається смуга блакитного світла. Це лише на кілька годин. А потім знову темрява. Людині, незвиклій до полярної ночі, легко запанікувати: у моїй уяві саме так виглядають останні години всесвіту. Можливо, саме тому в Тромсе започаткували кінофестиваль, аби городяни мали змогу розважитися довгими полярними вечорами.
Родзинкою фестивалю стали покази просто неба. Зазвичай відкриття відбуваються на центральній площі серед засніжених кучугур. Однак цього року йшов дощ. Місцеві стинають плечима: це внаслідок зміни клімату чи просто аномально тепла зима +2 С . Проте тутешні глядачі та глядачки мають усе для виживання в непередбачуваному арктичному кліматі. Усі сиділи під дощем у лижних штанях, загорнуті в плащі-палатки й уперто дивилися кіно. Показували «Один день з життя Ноа Пйаджятук», вождя північного народу інуїтів, що мешкає на Баффіновій Землі. Ця стрічка – винятковий гібрид, який не одразу сприймаєш як ігрове кіно, адже інуїти в кадрі справжні, канадський колонізатор теж не лишає сумнівів у своїх намірах перемістити комуну в організоване урядом Канади поселення в обмін на нову дерев’яну хатку, магазинчик, медсестру, яка буде дбати про здоров’я переселенців. Вождю не потрібно нічого, він навіть не розуміє, що таке гроші. Весь фільм – це діалог двох цивілізацій: самодостатньої та щасливої з тією, що безперестанку продовжує шукати щастя й достаток. Дощ ллє, але від фільму не відірватися. Щоб підбадьорити своїх глядачів, організатори щороку розставляють шатро й варять у котлі на вогні рагу з оленини й пригощають усіх охочих. Тож поволі ти розпізнаєш смак арктичного життя.
Хоча фестиваль відбувається, можна сказати, на краю світу, він має статус найпотужнішого фестивалю Норвегії. Торік сюди приїхало 10 905 учасників та учасниць, щоб подивитися фільми й узяти участь у різноманітних фестивальних заходах. Хоча Тромсе – місто невеличке, однак для показів залучають сім локацій. Щороку тут відбувається пітчинг для тих документалістів/-ок, які досліджують Арктику, зміну клімату, місцеві народи, життя за нових часів білих ведмедів та китів або полюють за північним сяйвом – явищем магічним й малопередбачуваним. Аби висвітлити фестиваль, сюди приїздить понад сто журналістів та журналісток. Модератор(к)и показів підтягуються з усього світу – надто манлива арктична екзотика.
Наш модератор Калем, корінний лондонець. Він – кінокритик-фрілансер. Коли переглядав програму, попросив представляти українські фільми. «Як чому? – перепитує Калем. – Ваше кіно самобутнє, не схоже на жодне інше. Упевнено можна говорити про нову хвилю, яка почалася кілька років тому й триває донині. Бажаю вам не «злити» цих очевидних досягнень».
Фото: Матс Ґанґвік
Графік показів напружений. «Вулкан» і «Шерифів» тут показують по чотири рази кожен, і треба встигнути представити стрічки в різних залах. Дивовижно, що всі сеанси заповнені незалежно від часу показів й кількості опадів надворі. Це дуже зворушує. Місцева публіка поголовно носить окуляри. Можливо, через таку довгу полярну ніч більшість має проблеми із зором. Після фільму люди дивляться крізь свої окуляри на титри довго й замислено, аж поки нарешті не ввімкнуть світло. А в кінці попросять мене написати «Даха Браха» в блокноті, щоб загуглити вдома. До речі, я помітила, що тутешній глядач обожнює народну музику й фанатіє від співів народів Крайньої Півночі, але, виходить, не тільки від них.
«Дякуємо за ваше правдиве, але не сумне кіно! – каже мені пані Женя, яка викладає в місцевому університеті. – Я переїхала з чоловіком у Тромсе 18 років тому. Але життя в Україні не подаленіло. Я привела свою кафедру, щоб вони дізналися про те, що в нас там відбувається, зі слів живих кінематографістів, а не з новин. Колеги сказали мені, що всі нам дуже співчувають й повністю на нашому боці».
У такі моменти здається, що шлях до Тромсе трьома літаками не такий уже й виснажливий, якщо вірити в місію кожної такої подорожі.
Фото: Дар'я Аверченко, Роман Бондарчук, Матс Ґанґвік
