Імовірно, найважливішими змінами в культурі, які принесли з собою цифрові технології і які ми навіть вже сприймаємо за належне, є вседоступність і відкритість світу. Проте що як ця свобода опиниться під загрозою? На глядачів цьогорічного DOCUDAYS UA чекає спеціальний показ нового фільму майстра австрійської документалістики Ніколауса Ґейргальтера «Прикордонний мур». Про стрічку розповідає Юлія Коваленко.
Світ у цифрову епоху позбувається кордонів. Інтернет і веб-камери дають змогу подолати тисячі кілометрів за лічені секунди, телефони та соціальні мережі – зв’язатися з будь-ким, не виходячи навіть із дому. І така безмежність стосується простору не лише віртуального, а й цілком реального – адміністративного. Країни з різних континентів скасовують візові режими, а про державні кордони всередині Європи нагадують хіба що повідомлення від мобільного оператора про зміну тарифного плану. Хоча й це стало умовністю у 2017 році після скасування плати за роумінг для мешканців країн ЄС. Аж раптом на такому шляху до створення глобального вільного простору виникає перешкода – непередбачувана ситуація, для якої не було заздалегідь продумано алгоритму врегулювання. І світ опиняється на порозі втрати крихкої відкритості та безмежності. На кордонах різних країн з’являються огорожі.
Попередній фільм Ніколауса Ґейргальтера Homo Sapiens (2016) був позбавлений слів – камера режисера вдивлялася в мовчазні простори, де, попри крах надмірних людських амбіцій, час не зупинився і з дивовижною вітальністю наповнив покинуті споруди дикою природою. Що станеться з планетою, якщо людство раптово зникне? Нічого, – відповідав Ґейргальтер, – життя на тому не закінчиться. Із формального погляду, певною протилежністю виступає нова картина австрійського документаліста – «Прикордонний мур». Побудований на численних інтерв’ю, цей фільм фокусується саме на соціальному – діалектиці Я/Чужий та проблемі визначення кордонів у сучасному світі.
У 2016 році маленький перевантажний пункт Бреннер, який буквально зачаївся посеред мальовничих Альп, став гарячою точкою на політичній мапі Європи. Тут, на кордоні між Австрією та Італією, пролягає важлива автомагістраль. І саме тут простягнувся шлях біженців, які, подолавши води Середземного моря, шукають кращої долі в Північній Європі. Останнє підштовхнуло австрійську владу до ідеї встановлення у Бреннері прикордонного муру – кількасотметрового металевого паркану, що веде прямісінько до спеціального поліцейського відділка.
«Іншого виходу немає, – кажуть місцеві мешканці перед камерою режисера. – Ми співчуваємо біженцям! Але самотужки не зможемо їм допомогти. Саме тому держава мусить простягнути руку допомоги в такий спосіб». Працівники новоствореного пункту перевірки на кордоні проводять невелику екскурсію будівлею: в охайній світлій залі з дерев’яними лавами та столами буде вирішуватися доля тисяч іммігрантів. Поліцейський запевняє: помилкових рішень тут бути не може, адже алгоритм дій виключає суб’єктивність – це ціла низка перевірок, системний процес. «Правильно, – знов підтримують місцеві. – Держава мусить контролювати рівень злочинності та зупиняти тих із біженців, хто має проблеми із законом». І слідом знову згадають про своє співчуття.
Здавалося б, Старий світ знайшов спосіб урегулювати кризу та встояв перед загрозою втратити власні ліберальні цінності та свободу. Але хіба повернення вже давно забутих кордонів в епоху глобалізації не змінює саму Європу? Ґейргальтер починає з найочевиднішого аспекту – економічного, і звертається до нього на повсякденному рівні. Для звичайних водіїв молоковозів, власників маленьких кафе, фермерів у цій місцині паркан між двома державами стане істотним ударом по їхній діяльності: за стільки років існування вільного простору люди по обидва боки умовного кордону обросли спільними справами. Фізичний мур із пропускним пунктом – прямий шлях до сповільнення життя і підприємництва, як у цьому маленькому регіоні, так і в цілому у двох країнах.
Утім, Ґейргальтер йде далі. Проект встановлення паркану в Бреннері стає для документаліста приводом порушити питання ідентичності в нинішньому світі-без-меж. «Я – тіролька, – без довгих вагань відповість чергова героїня фільму на питання про її самовизначення. – Для мене важливо, щоб наші традиції зберігалися, важливо, щоб ми мали можливість святкувати наші католицькі свята». І якщо натяк на цілковиту інакшість, чужість біженців стає зрозумілим, то чим саме тірольці сьогодні вирізняються серед австрійців, італійців чи інших європейців? Це питання залишається без відповіді жінки.
«Ми співчуваємо іммігрантам», «їх змусили тікати», «вони долають неймовірно важкий шлях», «але вони не адаптуються», «вони з іншої культури» – дедалі частіше лунає з екрана. Здається, проект прикордонної огорожі є лише спробою вдати, що ситуацію взято під контроль, – насправді ж Бреннер радше нагадує ту крапку, від якої розходяться, як тріщини по склу, питання співіснування в сучасному світі. Межі стають дедалі розмитішими, території – віртуальними образами. За таких умов паркан між двома державами не настільки невинний інструмент «урегулювання непередбачуваної ситуації», як може здатися. Один із героїв стрічки, затято захищаючи право біженців стати частиною європейського суспільства, згадує про колоніальне минуле і відповідальність за нього всього Старого світу. Європа – це свобода, толерантність, солідарність і відповідальність, але, підсумовує чоловік, усе це впаде з прикордонною огорожею в Бреннері.
Зрештою, проект паркану так і не був реалізований – зокрема через суспільний резонанс. Але досі відкрите питання: то що ж станеться, якщо ще одна людська амбіція збудувати вільне, рівне та необмежене перешкодами суспільство зазнає провалу? У цьому фільмі Ґейргальтер не дає своєї відповіді. Але, можливо, вона була би співзвучною до Homo Sapiens: це буде інший світ. Але він буде.
Текст: Юлія Коваленко
ЧІльне фото: «Прикордонний мур»