Цифрова доба принесла з собою зміни у статусі багатьох інституцій, зокрема – кінотеатрів. Комерційні інтереси забудовників і приватних підприємців, з одного боку, та забезпечена інтернетом інформаційна вседоступність, з іншого, призводять до того, що існування кінотеатрів як культурних установ дедалі частіше доводиться відстоювати небайдужим активістам. Крім того, до цьогорічного складу журі міжнародного конкурсу повнометражних фільмів DOCU/СВІТ увійшла литовська кінознавиця, кураторка Соната Жальнеравічюте, яка не з чуток знає, як відстоювати кінотеатри. Кінокритикиня та кураторка з Одеси Ольга Сидорушкіна поспілкувалася з вільнюською гостею про боротьбу за незалежні кінотеатри та долю кіно в добу інтернету.
Ви написали книгу «Вільнюські ілюзіони. Кінотеатри міста» та самі є кураторкою кінотеатру «Скальвія». Розкажіть про нього.
Кінотеатру «Скальвія» вже понад 50 років. Я в ньому працюю останні років 17, і якоїсь миті зрозуміла, що містяни не знають його історію. Вона майже забута, як і історія багатьох інших кінотеатрів Вільнюса, яких колись було півсотні.
Коли Литва здобула незалежність, почалася приватизація кінотеатрів – замість них з'являлися магазини, казино, інколи відеосалони. З тих, що працювали, залишилося близько п’яти кінотеатрів. Схоже, думаю, відбувалося і в Україні. Зараз «Скальвія» – єдиний артхаусний кінотеатр Вільнюса, який належить місту. A отже, він щорічно отримує підтримку влади, і нам не потрібно платити оренду. Але з кожною зміною керівництва міста змінюються й умови нашого існування – ми регулярно опиняємося під загрозою приватизації.
А як відбувалися закриття інших кінотеатрів?
Наведу приклад найбільшого кінотеатру Вільнюса «Литва». Його приватизували, згодом вирішили закрити тапродати будівлю. Спільнота розпочала тривалий протест: архітектори, художники, дизайнери постійно проводили акції на підтримку «Литви». Кінотеатр наповнився життям. Пара художників навіть знімала документальний фільм про це. На його захист висловлювалися відомі режисери, діячі культури. Близько півроку тривали різні акції. Деякі були іронічними – як, наприклад, «Гавкіт собаки в небо», коли мітингувальники прийшли зі своїмипсами. Але все закінчилося закриттям кінотеатру.
На мій погляд, усі акції протесту потрібно було проводити до приватизації – тоді можна було б щось змінити. Єдиний плюс цієї ситуації: нові власники «Литви» пообіцяли, що зведуть не тільки будинки, а й культурну установу. Тож на тому місці тепер стоїть центр сучасного мистецтва, де навіть є невеликий кінозал. Для мене це диво. Зазвичай все закінчується торгівельно-розважальним центром.
Ви сказали, що потрібно запобігати приватизації кінотеатрів, аби їх можна було врятувати. Як, по-вашому, можна діяти в цьому напрямку активістам?
Найдієвіше – знати плани міської адміністрації. Мати там свою людину, яка б вчасно попереджала, щоб спільнота могла заздалегідь розпочати активні дії – не тільки писати петиції, а й залучати художників, політиків, архітекторів, щоб вони весь час про себе нагадували. Потрібно стукати в усі двері.
Як вам вдалося відстояти «Скальвію»?
Десь 10 років тому мені зателефонували журналісти (тоді я буда директором кінотеатру), попросили дати коментар з приводу нашої приватизації. Я їм чесно відповіла, що вперше про це чую – нас ніхто не попереджав. Пішла хвиля новин, мене викликали в мерію. Зрештою ми домовилися, що нам повідомлятимуть про можливі зміни.
«Скальвія» – унікальний для Вільнюса кінотеатр, який став ледь не символом того, що в місті підтримують культуру. Це нам допомагає. Крім того, ми є членом міжнародної мережі артхаусних кінотеатрів Europa Cinemas і також отримуємо їхню підтримку. А за програму 2009 року серед більш ніж тисячі різних кінотеатрів Європи ми здобули приз.
Розкажіть про вашу програму.
У «Скальвії» всього дві зали, з яких працює тільки одна, а друга перебуває на ремонті. Але в нас велика освітня програма. Для старшокласників вже 10 років працює кіноакадемія, де вони вчаться писати сценарії і знімати короткометражне кіно. По неділях у нас є сеанс класики, яку завжди представляють кінокритики. Організувати такі покази непросто, права на фільми коштують дорого, але це важлива частина нашої місії. Також ми самі проводимо невеликий фестиваль документального кіно.
Звісно, у «Скальвії» демонструються й комерційні фільми, але переважно незалежних режисерів.
Що насамперед мотивує людей до походу в кінотеатр?
Фільм. Є один хороший приклад – литовська документальна стрічка про природу «Старий ліс» (Sengirė), знята біологом і документалістом Міндаугасом Сурвілою. Це авторське кіно: Сурвіла виступив і режисером, й оператором, присвятив цьому проекту 12 років. У фільмі немає діалогів, музики, акторів та навіть закадрового тексту – тільки дерева, птахи та звірі. Але він став справжнім хітом! Люди сім'ями ходили на нього по кілька разів. Звісно, дається взнаки реклама, але тільки на початку. Потім інформація передається з уст в уста, і тут вже все залежить тільки від любові глядачів.
Чи багато незалежних литовських фільмів потрапляє в прокат у Литві?
Так, я б сказала, що зараз литовське кіно на піку популярності. Знімають багато хороших картин, їх показують навіть у мультиплексах. Люди повірили, що литовське кіно теж може бути цікавим.
Внаслідок чого це відбулося?
Це може здатися смішним, але я думаю, що перелом стався, коли почали знімати комерційне литовське кіно. Спочатку воно було низької якості і радше нагадувало серіали. Але фільмів з'являлося дедалі більше, люди звикли до них у прокаті, якість і розмаїття жанрівзростали, а поступово знайшовся глядач і для авторського кіно.
Зараз набувають популярності VOD-платформи – сайти, на яких за запитом можна подивитися фільми онлайн через спеціальні плеєри. Чи загрожує це чимось кінотеатрам?
Завжди будуть люди, які дивляться кіно тільки вдома. Але також багато тих, для кого кінопоказ наче ритуал: великий екран, реакція залу тощо. Я думаю, що кінотеатри нікуди не зникнуть. Скільки разів театр і опера нібито «вмирали»? Але зрештою нічого такого не відбулося.
Кінотеатр – це щось більше, ніж просто перегляд фільму. Це атмосфера. Людям потрібно спілкування, місце, де вони не тільки подивилися кіно, а й пережили якусь подію. Кінотеатр – це не просто будівля, це частина життя, яка зберігає безліч спогадів.
Розмову вела Ольга Сидорушкіна
