Буває, чуєш: «А ти просто прийми правила гри й зіграй!» Що це взагалі таке – «Людина, яка грає»? Звідки? Що такій людині властиво в позаозначеними в грі добровільністю, імітуванням, вдаваною байдужістю до спокус та чіткою визначеністю в просторі та часі? І у якій царині ці ігри припустимі? Чи не найінтенсивніше динаміка можливої гри проявляється в мистецтві, політиці та спорті. Саме сюди герої та героїні із цьогорічних DOCU/ХІТІВ приходять, аби «зіграти».
Єдина можливість відверто говорити у фільмі «Острів голодних привидів» – це опинитися в кімнаті соціальної працівниці, де за допомогою піску та різних іграшкових дрібничок вона допомагає відтворювати й проживати знову особисті історії завдовжки в життя. Довгий час острів, на якому опинилися ці герої фільму, належав лише мовчазним крабам, міграційний цикл яких був наперед визначений припливами океану. Останні ж дуже здивувалися, коли на їхньому острові з’явилися інші мігранти – люди, які тепер змушені прірву часу очікувати в центрі тимчасового утримування (detention centre), лишаючись сам на сам із травматичними досвідами війни, переслідувань та зґвалтувань. Фільм режисерки Ґабріель Брейді здобув уже дюжину призів по всьому світу своєю відвертістю й витонченістю, зокрема, правозахисний на IDFA, у Трайбеці та Ніоні.
Не менш шанований, особливо на американському континенті, – «Обережно, провалля!» Бінґ Ліу. Цей дебют режисера одразу ввірвався до «оскарівського» короткого списку номінантів кращого документального кіно. Депресивні американські місцини та підлітки-бунтівники. У кожного – свій спосіб висловити протест. Зокрема, через шалене захоплення скейтбордингом, через стрімке входження в доросле життя. А для режисера – і через спробу зняти про все це фільм.
«Мости часу» режисерів Аудрюса Стоніса (який у 2013 році на нашому фестивалі представив ретроспективу своїх робіт та взяв участь у складі журі конкурсних фільмів – ред.) і Крістіне Бріеде знайомлять з найкращими майстрами балтійської «нової хвилі». «Краса по-балтійськи» або розмови про поетичне – так охрестили цей фільм глядачі Карлових Вар та IDFA. Але є там ще дещо – митці, які створили власний світ і власну мову, що дискутувала з політичним режимом.
Вибуховий в усіх сенсах «Запис ще триває» Саїда Аль Батал та Ґіята Аюб отримав одностайне визнання у Венеції як краща стрічка та ще з десяток нагород у всьому світі. В окупованому Дамаску група митців не просто лишається в місті, а засновує студію звукозапису, де створює радіопередачу, малює графіті та документує все, що відбувається в місті. Аби не зациклюватися на смерті, що дихає в спину, вони її знімають на відео.
Цьогоріч серед програми хітів і дві українські стрічки. Обидві, відгримівши міжнародними прем’єрами, зібрали нагороди. «Тато – мамин брат» Вадима Ількова безапеляційно підкорив журі в Ніоні (приз «Prix du Jury Régionyon»), а «Домашні ігри» Аліси Коваленко визнали кращим європейським документальним фільмом на ОМКФ в Одесі.
Показати історію художника та близького друга надзвичайно важко. Але Вадим Ільков робить це у своєму фільмі «Тато – мамин брат» неймовірно делікатно й тонко. Толік Бєлов, добре знаний у київському мистецькому середовищі: dj-сети, картини, сценарії, перформанси, музика та спів, «Людська подоба». Бути дбайливим батьком та водночас екстравагантним митцем-перформером. Бути в одній ролі й у іншій... Суто технічно — так, можливо. Суто практично — кожного робить надзвичайно вразливим.
Фільм «Домашні ігри» Аліси Коваленко – про ту частину нашої панельної країни, де велика кількість сімей не мають жодного уявлення про незалежне та гідне життя. Інколи комусь щастить пограти в нього, аби розпізнати, аби порівняти й вибороти свій шлях. Камерно та алегорично водночас режисерка показує це на прикладі гравчині у футбол, де поза ним ми разом з героїнею стикаємося з відповідальністю за маленького брата, смертю матері та алкологіком-татом.
Зрештою, аби впізнати себе краще – так чи інакше тобі запропонують «зіграти».
Текст: Вікторія Лещенко, програмна директора фестивалю
Чільне фото: кадр з фільму «Обережно, провалля!» Бінґ Ліу