До 12 листопада є чудова можливість податися на World Congress Science and Factual Producers! У нашому блозі Олександра Набієва, комунікаційна менеджерка фестивалю та проекту DOCU/КЛУБИ, ділиться своїм досвідом участі у конгресі. Цьогоріч форум відбудеться в Токіо на початку грудня. Також уперше з’явилася додаткова можливість для незалежних продюсерів/-ок або тих, які починають свою кар’єру.

World Congress Science and Factual Producers – один з найбільших світових форумів для виробників і дистриб’юторів, які працюють з науковою тематикою, історичним і фактологічним матеріалом. Подію організовує команда відомого канадського фестивалю Hot Docs. Щорік вони обирають нове місто, переважно одне з так званих global city: Нью-Йорк, Стокгольм, Брісбен, Токіо. Минулого року він відбувся у Брісбені (Австралія).

Роботу над документальним фільмом «Алгоритми» про ідеї радянського кібернетика Віктора Глушкова ми розпочали ще у 2015 році. Левову частку часу зайняв підготовчий і дослідницький період, а також пошук партнерства. Радянська кібернетика – тема надзвичайно цікава для вивчення, але дещо складна для майданчиків просування й розвитку документального проекту. Тому конгрес WCSFP із фокусом на науковій тематиці та зі слоганом «smart congress that matters» був дуже доречний.

На WCSFP я їхала як associate producer з Dixit International, директор якого Малкольм Дікселіус – продюсер, сценарист і голова B2B Doc – став ментором нашого проекту. Потрапити на Брісбенський конгрес я змогла завдяки його підтримці, яка включала рекомендаційні листи, стратегію зустрічей тощо, а також завдяки travel grant від B2B Doc. За очевидними причинами від України ми були єдиним проектом на конгресі.

Дорога з урахуванням різниці в часі повинна була зайняти близько двох днів трьома рейсами. Але, зрештою, я добиралася аж чотирма рейсами, додався один внутрішній австралійський: Сідней–Брісбен. Коли наш літак намагався сісти в Абу-Дабі, де мала бути пересадка на рейс у Брісбен, над містом стояла щільна імла. Ми зробили три кола над аеропортом, перш ніж нарешті приземлитися, і звісно, попри спринтерський забіг до гейту, літак в Австралію я пропустила. Так само, як і мої нові aussie friends, з якими я познайомилася в черзі на бронювання іншого квитка. Лорейн, викладачка в Southern Cross University, та її син Сет, випускник, який планує зайнятися фермерством, поверталися додому після грецьких канікул. Інший рейс у Сідней був лише наступного дня, тому ми змушені були залишитися на ніч в одному з готелів Абу-Дабі, у який ми рушили автівкою крізь ту саму імлу, яка й не думала розсіюватися.

Саме під час спілкування з Лорейн і Сетом я нарешті усвідомила, як важко мені буде розуміти австралійський акцент, близький за вимовою до лондонського cockney, який заважав Елізі Дулітл замаскувати своє походження. Утім нам усім, хто траплявся одне одному на шляху, було нелегко розуміти універсальну англійську: водію-тамільцю, новозеландському таксисту, малазійській стюардесі.

Зрештою, я пропустила лише день неформального знайомства учасниць/-ків форуму WCSFP, але встигла на основну частину. На відкритті конгресу презентували короткий дайджест і дали слово чоловікові-аборигену для урочистої вітальної промови. Квінсленд, штат, де розташований Брісбен, був останнім, що надав право голосу аборигенам. Корінне населення й досі залишається найбіднішою верствою суспільства, яка займається переважно традиційним ремісництвом.

WCSFP тривав три дні та складався з різних форматів: панельних дискусій, сесії one-to-one-meetings і, нарешті, з індивідуальних зустрічей, які кожен чи кожна може забронювати через мобільний додаток з розкладом форуму або написавши листа особисто ментору чи менторці. Таким способом нам вдалося розповісти про наш проект навіть Елєн Кольдефі, голові департаменту документального кіно на ARTE, франко-німецького некомерційного телеканалу, який спеціалізується на культурі, історії та мистецтві.

Тотальний, всеохопний нетворкінг – головна відмінність форуму. Люди готові до смол-токів усюди та повсякчас. Тож нетворкінг відбувається у вбиральні, за столиком біля кави, у будь-яких випадкових зіткненнях, що вже казати про традиційний жанр «за келихом брюту на вечірці». До речі, хтось влаштовує домашні вечірки, якими сподівається спокусити цікавих і затребуваних візаві. Наш основний фокус був на особистих зустрічах. Бажано перед плануванням розмов розуміти, який фокус має цей продюсер/-ка, дистриб’ютор/-ка чи директор/-ка каналу. Зокрема, чи не випустила їхня компанія фільм на таку саму тематику торік. Або яким саме фінансовим фондом ці продюсер(к)и розпоряджаються, і на виробництво в яких країнах можна їх витрачати. Трапляється так, що це лише скромні кошти, які за умовами повинні бути витрачені на вузькопрофільні програми або в певному сегменті.

У нас було специфічне завдання: окрім розповіді про проєкт, дати складний контекст теми. За очевидними причинами найдовше ми говорили з французьким продюсером Люком, який 10 років знімав фільм про філософа-неомарксиста Луї Альтюссера. Факт, який дещо проливає світло на те, як влаштоване виробництво документального кіно, зокрема про особистість, роботи чи ідеї якої не загортаються в комерційно чи ідеологічно популярний контекст.

Програма публічних заходів також була насиченою, часу було обмаль, тому доводилося обирати. Особисто я зацікавилася панельною дискусією про male, pale, stale у кіновиробництві, досвідом копродюсерства та новим підходом до роботи з архівними матеріалами. Зокрема, зміна сприйняття історії та механізмів пам’яті виринала в багатьох обговореннях, не в останню чергу завдяки стрічці «Вони ніколи не подорослішають» (They Shall Not Grow Old) Пітера Джексона.

Велика кількість секретів виробництва описувалася магічним словом «копродукція». На панельній дискусії декілька учасниць і учасників, які вповні осягнули силу явища, тобто закінчили фільм у співпраці з чотирма продюсер(к)ами з різних країн, ділилися знаннями з неофітами. Ключем до успіху, за їхніми словами, була, звісно, відкритість до думки колег, але, в основному, «versions». Буквально це означає готовність до того, що кожен/-на партнер/-ка фільму, який/-а його фінансує чи поширює, чи то компанія, чи продюсер(к)а будуть впливати на те, якою стрічка вийде у фіналі. Подекуди ці версії настільки відрізняються, що в результаті виходить, наприклад, чотири різних фільми. До такого сценарію й справді краще бути готовим на початку роботи.

На завершальній вечірці в Brisbane City Congress Hall (той, що на логотипі міста) нетворкінг не припинявся. Тому за задумом організатор(ок)ів конгресу столик за closing party мав робити рендомні асамбляжі з людей. За моїм столиком більшість була саме з Hot Docs, незалежна продюсерка-англійка й хлопець-француз, який працює з архівами. Після вечері та шампанського пропонувалися танці, але чомусь під ABBA, тому ми знову говорили про свої проєкти та обмінювалися контактами.

В останній день я вешталася набережною та міським парком, місцями, схожими на окультурений тропічний ліс, розімліло вдивлялася в такі красиві різні обличчя, грала в розпізнавання мов на слух. Думала про те, яким прекрасним міг би бути мультикультурний світ, аж доки не наштовхнулась на наліпку із расистськими закликами прямо біля ідилічного пікніка темношкірої галасливої компанії. Це мене трохи повернуло від субтропічного океанічного повітря до нашої спільної реальності, яку людина здатна зробити нестерпною для іншої людини всупереч усім ідеально сконструйованим ландшафтам. І щоби закрити всі питання одразу: коали, кенгуру, вомбати, птахи кукабара по місту не ходили, а чемно чекали в Lone Pine Koala Sanctuary – заповіднику в приміській зоні, куди ми поїхали після завершення конгресу дивитися одне на одного. Кенгуру виявилися шовковистими на дотик, коали – нудними для спостереження, а у вомбатів, натомість, був неприйомний день.

Текст та фото: Олександра Набієва