Програмна директорка Вікторія Лещенко розповідає про Краківський кінофестиваль, що привабив її цьогоріч своєю простою й справжньою енергією «молодого кіно».
Правда в тому, що кожен кінофестиваль – акт втечі. Коли тимчасово всі твої питання, проблеми, переживання та негаразди залишаються поза звичною оптикою. Чарівний світ затягує. Хочеться бути там якнайдовше.
Аж раптом знаходиш таких, як і ти, – мрійників. Ми любимо кінофестивалі з різних причин. Одного дня я почала створювати їх як кращий світ, аби мати можливість у ньому жити своє затишне життя.
Цей прекрасний бонус має й зворотний бік. Не вмієш жити поза ним. Можеш хіба що ділитися власним світом фантастичного з більшою кількістю людей. Що далі – то більше.
Цей блог мав би бути про мою поїздку до Краківського кінофестивалю. Думаючи про це, усвідомлюю, зовсім не вмію писати тексти на потребу. Натомість хочеться ділитися тим, що для тебе насправді важливе. Це був мій другий Краківський фестиваль. Укотре мене наче не приймає: якась така організаційна накладка. Щось ірраціональне, на що ти ну ніяк не можеш вплинути. За духом нагадує «Молодість». Фестиваль «зі стажем». Або зрілий фестиваль з характером, який приймає не всіх. На противагу – місто, попри непросту, брутальну та криваву історію, неймовірно юне, сповнене драйву, вайпу, хайпу, юнацького запалу й кохання. Ця енергія – і в людях на показах. Багато фестивальних екранів – в університетських та освітніх приміщеннях. Навіть фестивальний центр – не кінотеатр у чистому вигляді, а музей з кількома кінозалами. На показах багато молоді, студентів кіношкіл.
Школа Анджея Вайди святкувала ювілей, тож робили ретроспективні покази учнів. З тих кіноробіт сильно запам’яталася одна. На мій смак, про цю енергію кохання й життя, яку вихолощуєш зі свого життя в подорожі фантастичним світом кінофестивалів. Проста, потужна та прекрасна енергія. Надмірна спраглість до неї за законом «зворотної динаміки» лишає відчуття постійної нестачі. Тож часто ти забуваєш.
Аж раптом смак повертається в кіно. Fuck, it's biology – історія про те, як дівчина знімає свій перший студентський фільм про коханого чоловіка. Він успішний, знаний у світі художник. Як часто буває, за ширмою успіху – своя територія непевності та прірви. Нестача підтримки батьків, які не були на жодній з його виставок. Чоловік – закоханий, самоіронічно жартує, дуже кумедний, а ще вразливий. Він відкривається дівчині та її камері. У вразливості закоханого – неймовірний шарм. Коли чоловік достатньо довіряє, аби зазирнути в прірву своїх переживань. Зрештою, наважується запросити батьків на виставку. Думаючи про цей фільм, припускаєш, біологія, може, і не підводить. Знає щось таке від початку, чому варто довіритися.
Краків різний. Попіл його трагедій та смертей розноситься повітрям та осідає на подушці, щойно відчиняєш вузьке настельне вікно над ліжком. Але ж і привабливий, як скульптури Генрі Мура у Краківському художньому музеї. Прекрасний у контрастності та відкритості як до фестивалю, так і життя поза ним. Краса, кохання і кіно поглинають найбільші драми. З часом.
Текст та фото: Вікторія Лещенко
