Серед документалістів тільки й розмов, що про IDFA. IDFA – найпотужніший фестиваль документального кіно. IDFA – найбільший ринок для неігрових фільмів. Та й узагалі – IDFA, IDFA, IDFA, IDFA. Зрештою, ті, хто потрапляє на подію, автоматично долучаються до цієї секти. Після IDFA хочеться говорити лише про фестиваль або про фільми, які там були. Тож не буду себе стримувати.
Програма
З програмою ти стикаєшся ще до того, як приїдеш на фестиваль. Бронювання на кіно доступне онлайн, а досвідчені відвідувачі фестивалю з п’ятирічним стажем пишуть тобі в чатик: «Хутчіш бери квитки на хіти, бо потім не буде». Що ти й робиш.
При цьому IDFA славиться своєю любов’ю до обраних стрічок. Кожний фільм тут показується від 4 до 8 разів, і потрапити можна навіть на суперсолдаут-покази на зразок Honeyland чи For Sama. Солд-аути збирають і різні конкурси – повного метра, «перша поява» (дебюти, якщо людською мовою), середнього й короткого метра тощо.
Прем’єри на IDFA – це окрема тема. Тут немає пафосних червоних доріжок або ж блек-тай. Документалісти – люди серйозні та прості. Вони показують чемній (про це окремо) авдиторії своє кіно, відповідають на запитання після і йдуть святкувати.
Фільми
Відверто кажучи, я встиг подивитися не так вже й багато фільмів. З одного боку, спрацювало обмеження на безкоштовні квитки за акредитацією (усього 20 штук), які інколи згорали за різних причин: вжух – і ось перед тобою живий Мохсен Махмальбаф (один з культових режисерів іранської хвилі, який цього року головував у журі), і ти біжиш на інтерв’ю, вжух – і ти взяв квиток на паралельний сеанс, а система тебе не попередила, що взагалі-то ти повинен зараз бути в іншому місці й дивитися стрічку про Судан.
Та дещо вдалося вловити. Серед них 4 фільми з вибору американських продюсерів – For Sama, One child nation, The Cave і Honeyland. Якісь із цих картин точно будуть номінуватися на «Оскар», і, найімовірніше, їх ви подивитеся й без мене. Тож одразу перейду до пункту два.
Suspension – дебют колумбійського режисера Сімона Арібе Мартінеза. Це історія про прокладання дороги в гірській місцевості, що проходить приблизно з таким самим успіхом, як і будівництво Подільсько-Воскресенського мосту.
Living and Knowing You’re Alive – чергова стрічка маргінального французького класика Алена Кавальє. Він стартував у кіно ще за часів «Нової хвилі», але ніколи до неї не входив і залишився десь на узбіччі всіх процесів. Останнім часом Кавальє знімає есеї для нікого, і якщо ви цінуєте авторське висловлювання, експеримент і все це – обов’язково зверніть увагу на творчість режисера.
Letter to the Editor – це кіно перемогло в секції архівного кіно, яка вперше стала конкурсом від цього року (у неї вписали також стрічку Сергія Лозниці «Державні похорони»). Алан Берлінер створив стрічку винятково із зібраних ним протягом життя світлин, вирізаних із «Нью-Йорк Таймс», а також збережених на вінті звуків. Фільм видається трішки затягнутим і знуджує глядача, але якщо ви раптом фотожурналіст, журналіст чи просто фотограф, то мусите побачити Letter to the Editor.
Українська делегація та вечірки
Про Українську делегацію на IDFA можна прочитати тут, але я розповім ще про дещо, чого немає в новині. Національних делегацій на IDFA було декілька, можу точно пригадати Польщу та Південну Корею. Вони, до речі, пітчингували свої проєкти в тій самій залі, що й ми.
З боку наші нетворкінг-івенти виглядають на рівні. І чомусь навіть мені гості заходів вручили декілька візитівок. Хоча, якщо вам потрібні цифри, факти й подібні речі, то про успіхи варто запитувати режисерів і продюсерів, які брали участь у делегації.
Доволі дивно, але на фестивалі документального кіно величезну роль відіграють вечірки. Там знайомляться та роблять «бізнес», і щодня такі заходи хостять різні інституції, фестивалі та делегації. Досвідчені «фестивальники» курсують від одного ланчу до іншого, від однієї вечірки до наступної, збираючи контакти, вишукуючи продюсерів, сейлз-агентів, агентів, дистриб’юторів тощо.
Локації та глядачі
IDFA відбувається по всьому Амстердаму, і різного роду локацій можна нарахувати понад 20. Найпрекрасніша з них – це «Театр Тушинського», якому майже сто років. Хоча, як виявилося, поза фестивальними показами тут демонструють здебільшого комерційний мейнстрим, який не зовсім пасує до атмосфери, власне, старого театру.
І наостанок – трішечки про амстердамських глядачів. Ці люди викуповують зали майже на будь-який показ. Фестивальний хіт? За тиждень уже розкуплені квитки. Прем’єра дебютного повного метру? Будьте впевнені, що ті, хто мріє прийти й спробувати вдачі за бейджем, просто даремно витрачають власний час. Блок короткого метру? Ну, ви зрозуміли.
Крім того, більшість глядачів залишається до кінця титрів, а тільки-но з’являється змога поставити запитання на Q&A – обов’язково нею скористаються. Але є ще дещо: частина глядачів ходить на сеанси з пивком, винцем і попкорном. Як можна їсти під документальні кадри поранених унаслідок бомбардування російськими літаками підлітків – загадка. А можливо, якраз не можна, і тому та сама For Sama стала глядацьким вибором фестивалю.
Текст: Алекс Малишенко
Фото: Nichon Glerum, Thomas Schlijper (с) IDFA