«Ви їдете на Единбурзький фестиваль? Він такий великий і такий душевний!» – чула я від кінематографістів, які побували в Единбурзі. «Як великий фестиваль може бути душевним?» – питала я себе. Великий фестиваль – це самі busy faces, з тобою розмовляють ніби за секундоміром і ніколи не знаєш, чи комусь справді цікавий твій проект... Дар'я Аверченко, продюсерка та директорка відділу комунікацій Docudays UA, розповідає про легендарний фестиваль Великої Британії.
Без пафосу
Легендарний фестиваль в Единбурзі був заснований у 1947 році. З того часу не переривався, здобув слави одного з центральних фестивальних гравців Великої Британії. Кіноподія триває 11 днів і починається з червоної доріжки в справжньому замку. Замість смокінгів чоловіки переважно вдягнені в кілти. Усі сходяться до центру зали, де п’є коктейль запрошена зірка Еван МакГрегор. Організатори розповідають, оскільки фестиваль шанований, то багаті спонсори приходять самі та вже з ідеями інтеграції: так головний спонсор – віскі «Джоні Волкер» – повністю перефарбувався в червоно-сині кольори фестивалю. У місцевому кіноцентрі червоний триметровий символ бренду – Джоні Волкер у циліндрі – виходить просто з банера фестивалю. І спочатку ти навіть не розумієш, що це не елемент загального фестивального іміджу, а тісна співпраця зі спонсором. На урочистій церемонії відкриття пафос Единбурзького фестивалю закінчується й доступними стають абсолютно всі: від селебріті, які гуляють вулицями міста та читають лекції, до фестивального директора Марка Адамса, який каже якось нам за вечерею:
- Ми багато сміялися, коли дивилися ваш «Вулкан»! Тож поставили додатковий показ у комерційному кінотеатрі. Ось побачите, наші глядачі оцінять.
Обговорення після показу фільму «Вулкан» Романа Бондарчука
Вічні розмови про кіно й політику
У програмі великого фестивалю є все: ігрове, документальне, анімаційне кіно й окрема з любов’ю дібрана програма фільмів жахів. Тут це другий за популярністю жанр після комедій. На вечірніх сеансах у залі повно синефілів, які захоплено поїдають чіпси під криваві розборки.
– Чому так? – питаю я у Дайани Хендерсон, заступниці арт-директора фестивалю.
– Підозрюю, що наші глядачі таким способом ховаються від реальності, – каже вона. – Ви, звісно, знаєте про Брексит? Коли в новинах оголосили, що Велика Британія залишає Євроспільноту, ми сіли й заплакали, прямо всією командою. З 2016 року, коли відбувся референдум, спостерігаю депресивний настрій, що зберігається в шотландців, адже восени на нас очікує процедура розриву: дуже болісна для людей, які втратять роботу, катастрофічна для економіки. Шотландія сподівалася на всі переваги членства в Євроспільноті, сповідування спільних цінностей, спрощене оподаткування під час торгівлі й ще багато всього. Тепер ми нічого вже не чекаємо. Настрої в шотландців – виходити зі складу Сполученого Королівства. Окремий біль – процедуру «Брекситу» взявся здійснити наш новий прем’єр-міністр Борис Джонсон. Ви, певно, бачили цього клоуна в газетах?
На цих словах я відчуваю, що представниці шотландського й представниці українського народу треба обійнятися, як народам з дуже схожими проблемами.
Повнометражних фільмів у програмі – 121. Я прошу Ніла Грейга Фултона, старшого програмера, порадити свого улюбленця.
– Ідіть на нову версію «Апокаліпсиса сьогодні» Френсіса Форда Кополи – не прогадаєте! У свої 80 років він, здається, остаточно вдосконалив свій фільм.
Ми запаковуємося в повний зал. Намагаюся пригадати, скільки разів і скільки версій фільму я бачила. Однак цього разу я переживаю все заново: мене накриває, наче напалмом, і, здається, знімати чи дивитися ще якесь кіно немає сенсу. Після шедеврів треба йти на прогулянку до місцевого вулкана, щоб все обдумати на вершині, у «Кріслі Артура». Програмний відбірник анімаційної секції щороку виводить учасників на підкорення невисоких шотландських гір, що стали центральним об’єктом міського парку. Прекрасна терапія для вразливих і замислених кіношників, що мовчки піднімаються на поснулий вулкан.
Вершина згаслого вулкану, так зване «Крісло Артура»
Фестивальне життя варто починати в 14, але можна й раніше
Единбурзький кінофестиваль надзвичайно уважний до молоді. У залах й на фестивальних локаціях повно юних облич, і я намагаюся розгадати, як організаторам вдається привабити молодь, тим паче, на вулиці стоїть рідкісна для Шотландії сонячна погода. Виявляється, тут ведеться комплексна робота й триває вона вже не перший рік. Почнемо з того, що всередині великого фестивалю є маленький фестиваль для молоді від 14 до 25. Усі охочі можуть заповнити анкету учасника, приєднатися до подій програми й отримати пораду з кар’єрного зростання, узяти участь у майстер-класах експертів кіносфери, у воркшопах зі створення анімації, ігрового чи документального кіно, а потім подати свою роботу на відбір наступного року. Під час фестивалю відбувається особливий конкурс короткометражних фільмів «New visions», зосереджений винятково на пошуку талантів серед шотландських кінодебютантів.
За окремою програмою тут працюють студенти-кінокритики. Вони пишуть рецензії на переглянуті стрічки й обговорюють їх зі старшими колегами. Таким способом організатори сподіваються підтримати цікавість до професії кінокритика.
Також керівництво фестивалю свідомо того, що одного дня доведеться передати фестиваль новому поколінню. З вересня до червня щопонеділка в місцевому кіноцентрі збирається клуб юних програмерів 15–19 років. Майже рік вони готуються, щоб вийти на сцену й представити конкурс короткого метру, промодерувати Q&A з юними акторами та режисерами. Це перша спроба професії, і тут важливі серйозність й надійність. Адже юні програмери стають частиною фестивалю, а отже і його репутації.
А ще організатори прицільно працюють зі школами. Наприклад, цього року усі охочі школярі незалежно від віку надсилали на конкурс мультфільми, створені на iPad. Журі з переможців попереднього року обирало найкращі роботи, які демонстрували під час церемонії закриття фестивалю. І на цьому ще не все: протягом року Единбурзький фестиваль курує проект «Розуміємо кіно» для учнів молодших класів, які вчаться обговорювати фільми й навіть пробують робити власні.
Спільні теми
В Единбурзі мене не полишало відчуття, що люди справді хочуть дізнатися щось про тебе, звідки приїхав на край світу? Далі вже хіба що Шетландські острови, де виробляють віскі, та Ісландія. Усі тут знайомляться дуже швидко й запрошують одне одного в кіно та часто разом у нього й ходять.
– Ааа... так це ви – автори «Вулкана» А я – ваш палкий шанувальник! – каже наш новий знайомий – програмер місцевого кіноцентру Род Вайт. – Нам треба затіяти дистрибуцію вашого фільму у Великій Британії. Зараз у нашій мережі 22 незалежних кінотеатри по всій країні. Треба порадувати британських синефілів, поки нас не здолали комерційні мультиплекси.
Ми говоримо з Родом про нові часи, які змушують об’єднуватися людей зі спільним смаком до кіно по всьому світу. Місцева боротьба за кіноцентри й незалежні кінотеатри, що показують авторське кіно, тут не менш запекла, ніж будь-де.
Вид на Единбурзький замок
У Шотландії взагалі проблеми, ідентичні нашим. На одній з вечірок пара композиторів запрошує на свій документальний фільм «Scheme birds». Ми опиняємось у шотландському провінційному містечку, де уряд зупинив роботу металургійного комбінату. Населення стрімко маргіналізувалося, а серед п’яних металургів росли діти. Історія Джемми, тінейджерки, яка стала мамою серед насилля й наркотиків, могла б трапитися в Нікополі чи Алчевську. Джемма виросла з дідусем – тренером з боксу й любителем голубів. Вона допомагає організовувати конкурс птахів і махає рукавицями в залі. Можна було б тренуватися й стати професійним боксером, однак зі спортзалу переважно виходять підкуті гопники, які лізуть у бійку відпрацювати навики. Джемма народжує сина. Однак дідусеві не подобається бойфренд онуки, і він не хоче брати участі в її новій родині. Рідними дівчині стають сусіди по висотці, а їхні проблеми – її власними. Одного вечора друг Джемми стає жертвою жорстокого нападу і хіба дивом залишається жити. Її бойфренд пропадає на вечірках. Її вагітну подругу кидає хлопець. Нарешті Джемма наважується поїхати з рідного містечка в Англію, щоб влаштуватися на роботу й почати все спочатку в безпечному для її сина місці. Прекрасний фільм для того, щоб назавжди позбавитися ілюзій про успішний захід.
Думала, що поїздка на Единбурзький фестиваль утамує мою цікавість до Шотландії, натомість надихнула мене на нові дослідження регіону. Тож у планах – до наступного Docudays UA підготувати цікаву програму місцевого доку й скоротити 2305 км між Києвом та Единбургом.
Текст: Дар’я Аверченко
Фото: Роман Бондарчук
