Продюсерка та очільниця відділу комунікацій та промо Docudays UA Дар’я Аверченко розповідає про Фестиваль східних сусідів у Гаазі – місці, де показ кіно набуває символічного значення.
Якби я вирізняла фестивалі в певні категорії, то зарахувала б Eastern Neighbors Film Festival до тих, які керуються певною місією. Це фестиваль, до якого проникаєшся й після завершення стаєш фаном. А починалося все так: одинадцять років тому Рада Шешіч, яка народилася в колишній Республіці Югославії, вирішила, що світ Західної Європи почав відвертатися від своїх «східних сусідів», зникали з новин балканські країни, майже нічого не говорили в медіа про Східну Європу загалом. Це було нелогічно, адже ці країни потребували допомоги, щоб стати на ноги після виснажливих війн та реорганізації кордонів.
– Я народилася в Хорватії, пережила страшні часи війни. У 1993 році мусила переїхати до Нідерландів, – розповідає Рада. – Тому, напевно, мені сильно боліло, що згодом про нас ніби стали забувати. Тим часом проблем у сербів, хорватів, боснійців та всіх інших не стало менше. Тоді мені спала на думку ідея зробити фестиваль не для «позування», а для спілкування. Тобто без пафосу червоних доріжок, але з важливою місією розповідати про те, що відбувається в країнах Східної Європи мовою кіно. Надзвичайно важливим у концепції фестивалю було запрошувати команду фільму. Я хотіла, щоб люди говорили, щоб знаходили шлях до порозуміння.
Раді вдалося все, що вона задумала: фестиваль без напруження конкурсу й призів, без пафосних церемоній, важких пітчингів і просування проєктів. Заради цього їдуть в Роттердам та на IDFA. А на фестивалі сусідів збираються сусіди, щоб обговорити життя у своїх країнах, щоб розповісти про це не де-небудь, а в Гаазі, місті, де працює понад 70 міжнародних організацій і судів.
– Слободан Мілошевіч помер у в’язниці! – гордо каже модератор нашого показу Томас. – І ми робимо все від нас залежне, щоб жоден злочинець при владі не уникнув покарання.
Виявляється, Томас працює в трибуналі щодо Косово. «Фестиваль східних сусідів» – це його віддушина, але також і можливість дізнатися з перших вуст, що відбувається на наших територіях.
Обов’язкове в прогулянках по Гаазі прийти до Палацу миру. Поки ми показуємо «Вулкан» (реж. Роман Бондарчук) на фестивалі, Міжнародний суд ООН ухвалив тут рішення щодо Криму й Донбасу. Він став на бік України за всіма без винятку пунктами, абсолютною більшістю голосів, відхиливши всі аргументи РФ. Це важлива перемога, яка відбулася саме в Палаці миру. При вході на територію росте дерево миру, на яке символічно кріплять молитви про припинення війн і конфліктів усіма мовами світу. Сюди водять екскурсії й можна навіть потрапити на слухання. Моя мрія – відвідати засідання, коли судитимуть Путіна. Цей день наближається, я вірю в це.
– Для мене це дуже важливий фестиваль, – зізнається волонтер Мілош, який гуляє з нами містом. Він відкрив у Голландії свою IT-фірму. – Я приходжу побачити своїх. Я уникаю спілкування із сербською діаспорою: занадто багато всього трапилося. Зустрічі для мене травматичні й закінчуються зазвичай сваркою. На фестивалі все інакше – тут доброзичлива атмосфера, є можливість поспілкуватися з тими, хто лишився вдома та має свіжі новини для емігрантів. Життя на чужині не солодке, а тому такі зустрічі на вагу золота. Цілий рік потім тримаюся до наступного фестивалю.
На фестиваль підтягується чимало волонтерів східно-європейського походження. За інфостендом сидить Оля, українка, яка приїздить волонтерити з Брюсселя. Вона співає в хорі «Червоні коралі», що відкривають показ «Вулкана».
Фестиваль придумано так, що до кожного показу організатори знаходять гурт, хор чи просто співаків для інформаційної підтримки, емоційного заряду й додаткової атракції. Тож протягом фестивалю практично всі покази «sold out». «Погана новина» для митців – на фестиваль неможливо подати фільм. Директорка фестивалю Рада Шешіч добирає програму особисто, з тих фільмів, які «торкнули її серце».
– Багато років я працюю як відбірник для кінофестивалю в Роттердамі та на IDFA. Я дивлюся безліч фільмів і люблю відкривати нові імена, – ділиться Рада. – Трапляється так, що мені стрічка дуже подобається, але з якихось причин вона не лягає в програму Роттердамського фестивалю. Значить, щастить нашому фестивалю в Гаазі. Ми теж вболіваємо за прем’єрні покази. І за нашу публіку, яка буде дивитися нові фільми зі Східної й Південно-Східної Європи. До програми ми добираємо як повний, так і короткий метр, однаково сильно любимо ігрові та документальні фільми.
Окремий успіх – це фестивальна локація. Усі покази п’ятиденного фестивалю відбуваються в Гаазькому будинку кіно. І це взірець, на який треба рівнятися київському Будинку кіно. Концепція схожа: показ фільмів у кількох затишних залах, ресторан і кав’ярня з баром. Проте два роки тому тутешній Дім кіно був відзначений як найкращий кінотеатр Європи. Оцінювали все: оснащення в усіх п’яти залах, програмування, вартість квитка. Додам, що за 20 євро за місяць клубного внеску можна ходити в кіно скільки душа забажає. І це за місцевими мірками супервигідно. IMAX через дорогу бере 14 євро за сеанс, і це навіть з голландськими зарплатами вважається високою вартістю квитка. Але популярність Дому кіно ще й тому висока, що на його території працює ресторан з гарною кухнею. Щоб відзначити тут подію в п’ятницю ввечері потрібно бронювати столик у першій половині дня. Для мене це було перше місце в Голландії, де годували справді смачно. Атмосфера при цьому релаксована й доброзичлива. Коли ти бачиш такий приклад для наслідування, у голові пульсує думка: це все можливо й у нас, тільки гарненько треба засукати рукави.
Текст та фото: Дар'я Аверченко
