Історії, що їх розповідають діти, нерідко більш щирі і від цього дуже тендітні. Вони ніби зіткані з тонкої матерії поглядів, рухів та посмішок. Таке відчуття складається тому, що життя дитини – це завжди особливий вимір існування. Світ відкривається дитині безкрайнім, і тому його пізнання стає трепетним, а іноді трагічним. Діти часто занадто відверті у своїх історіях. Здається, що дорослі з часом втрачають таку особливість переказу, і слухаючи дитячі оповіді, ми неодмінно переживаємо своє дитинство наново. Переживаємо досвід прийняття перших власних рішень, оцінюємо свої вчинки в минулому та намагаємося зрозуміти, чи вдалось нам «правильно» знайти себе, визначитись у житті. Історії, що їх розповідають діти, поки позбавлені упереджень, позбавлені щільних мережив «але», що нескінченно плетуться у дорослому житті. І тому дивовижна простота цих розповідей здатна вивести на поверхню доволі недитячі питання щодо того, як влаштоване життя і як співіснувати з Іншим. Прямою ілюстрацією цього є цьогорічна програма DOCU/ЮНІСТЬ.
Герої повнометражного фільму Єнні Нюберґ «Сіева» – гельсінські підлітки на порозі дорослого життя. Через новий стиль вуличного танцю вони намагаються побудувати комунікацію з навколишнім світом, позбавитися страхів, знайти спільну мову з однолітками. Для цих молодих людей танець став радшебезсловесною практикою подолання бар’єрів між ними, практикою створення власної спільноти, де кожен почував би себе вільно. За своєю природою питання, що турбують героїв фільму Нюберґ, зрештою ті ж самі, що постають перед сучасними двадцятирічними українцями. Адже дорослішання – це в певному сенсі спроби «притертись» до навколишнього світу і визначити ту форму самовираження, яка допоможе віднайти відповіді на питання «ким є я?» і «ким є ти?».
Ще одна повнометражна картина «Діти териконів» Фредеріка Брюннкеля, напевно, дасть змогу багатьом з української аудиторії перенестись у свої підліткові роки. Життя 15-річного головного героя у невеликому індустріальному французькому містечку певною мірою нагадує невизначеність та загубленість українських 90-х. Занедбані будівлі, заводи, покинуті домівки, розбиті вікна та купи сміття – це реалії виснаженого промисловістю простору, в якому цим дітям доводиться зростати та мріяти. Тут легко стати білою вороною – варто лише наважитися заявити, що ти хочеш бути собою, а не черговим гвинтиком в індустріальній машині, яка продовжує висмоктувати життя з малих містечок. Таким чужинцем став герой фільму. Його відчуження від навколишнього занепалого та задушливого світу виливається у протистояння та неможливість існувати у заданих рамках освітньої системи. Шлях підлітка у доросле життя починається звідси – з першого досвіду прийняття власного рішення. Рішення шукати себе поза нав’язаними межами, поза інертною системою, яка рано чи пізно перетворить будь-яке промислове місто в закинуті терикони. Максималістський крок, що прирікає на важку боротьбу? Що ж, головна зброя для цього у хлопця вже є – це підтримка сім’ї.
Про родинне коло як один з найважливіших просторів для дитячих пошуків подолання відчуженості йдеться також в короткометражному фільмі програми DOCU/ЮНІСТЬ – «Моя щаслива непроста сім’я». В цій картині режисерка Тесса Луїза Поп грайливо торкається делікатного питання – життя в розлучених та «непростих» родинах. Відносини між дорослими в сім’ях героїв в певний момент стали настільки розгалуженими, що підліткам буває складно пояснити своїм знайомим, хто кому яким родичом є. Нерідко в очах однолітків їхні рідні виглядають «не такими», і наявність великої кількості люблячих людей не скасовує підліткову розгубленість в емоціях та стосунках з оточуючими. Проте відверті і щирі прояви почуттів і піклування творять дива. І якщо навіть у щасливих сім’ях підлітки страждають від відчуженості, то родинне тепло може допомогти її подолати. Зрештою, яка різниця, наскільки велика чи заплутана сім’я, якщо всередині неї є головне – любов та турбота.
Безумовно, найсумніша історія з програми DOCU/ЮНІСТЬ, «Коли я чую спів птахів» Тріне Валлевік Гобюрґ, присвячена тим, хто вже позбавлений родинного тепла. Діти з табору біженців простою мовою розповідають про перебуті ними страшні речі – про втрату домівки, вбивства, втечу. Чи є трагедія, побачена та пережита дитиною, подвійною трагедією? Напевно, так. Ці діти вже відчули на собі усі жахи війни – вони врізалися в їхню свідомість і залишаться з ними на все життя. Коли співатимуть птахи, в їхній пам’яті спливатиме минуле, що стало остаточно незворотним, – минуле, в якому вони гуляли зі своїми рідними або грали у футбол з друзями. Як і всі діти, вони продовжують мріяти про щасливе та спокійне життя, про успішне майбутнє. Але чого їм вартуватиме його побудувати, пам’ятаючи про зазнані жахи?
Своєрідним пошуком відповіді на це питання став фільм Кіма Бранда. У 15-хвилинному «Привіт – Салям» стикаються два світи: «усталений європейський» та «нестабільний світ біженців». Двоє нідерландських школярів приїжджають на грецьке узбережжя у наметове містечко біженців. На канікулах вони вирішили допомогти людям, що втратили свій дім та рідну землю. Але прості, відкриті та безпосередні дитячі розмови, дії та ігри, що показані у фільмі, порушують складні дорослі питання взаємодопомоги, порозуміння та подолання відчуженості. Адже на одній чаші терезів опиняється безкорисливе бажання зарадити тим, хто опинився в біді, на іншій – неможливість докорінно щось змінити в сучасній дійсності, особливо коли ти ще дитина. Для одних героїв фільму така поїздка у 10 років була пригодою, пізнанням іншого «світу», для дітей, що живуть у наметовому містечку, ця зустріч стала дотиком до того, що вони вже втратили, до безтурботного дитинства.
Видається, що це дуже проста історія дитячої чуйності та здатності знаходити спільну мову навіть тоді, коли іноземне «привіт» або «салям» все ще важко правильно вимовити. Але в певний момент ці діти, задаючи один одному нескладні питання, порушують проблеми, які ще жодна доросла людина не змогла розв’язати: «чи любиш ти свій дім?», «чи є в тебе друзі?», «чи хочеш ти повернутися додому?».
Життєвий шлях кожної людини день за днем складається в унікальну історію. Але життя дитини – це всесвіт, який тільки зароджується. І цей всесвіт поки що позбавлений упереджень, він відкритий до мирного співіснування з Іншим, до пошуку шляхів взаєморозуміння та допомоги. У молодої людини ще попереду багато важливих самостійних кроків – їй лише доведеться розкрити себе, пройти через зовнішні та внутрішні випробування та знайти свою точку опори. Можливо, дорослішання складається з прийняття численних невеличких самостійних рішень, з досвідів подолання відчуженості, з пошуку спільних мов. І, як не дивно, інколи у дітей це виходить краще за дорослих.
Текст: Олександра Андрєєва
