«КВІРНІСТЬ» – одна із шести спеціальних програм Docudays UA. Щоб розхитати стереотипи, яких дуже багато в нашому суспільстві, цьогоріч ми хочемо поглянути на найпоширеніші нерівності з різних ракурсів. Що визначає нас, наші бажання, думки чи почуття, наші стосунки з оточенням та світом, зрештою, наше майбутнє? Усі ці питання зможемо озвучити собі та іншому під час перегляду та обговорення цієї програми. Про спецпокази фестивалю розповідає Олександра Назарова, модератор_ка програми та активіст_ка ЛГБТІК+руху.
Уже під час нашої появи на світ суспільство вписує нас у певні рамки: лікарі визначають, якої ми статі, а потім – вітрини магазинів пропонують одяг та іграшки певного виду (дівчаткам – рожеві будиночки для ляльок, хлопчикам – конструктори), у школі чекають відповідної поведінки (стверджуючи, що «просторові здібності в хлопчиків кращі», а «дівчатка акуратніші»), а через якийсь час держава вирішує, стосунки з яким партнером дозволяють зареєструвати шлюб. Не помічати вплив такого поділу – привілей більшості. Досвід буття Іншими й відчуття, наскільки взаємопов'язане особисте й політичне, – повсякденна реальність меншин. Як живуть люди, які не поміщаються в цю систему, або не хочуть, щоб вибір робили за них? Цьому присвячено спеціальну програму «Квірність» фестивалю Docudays UA-2018.
Цього року ми зможемо подивитися на світ очима тих людей, щоденне життя яких не тільки звичні домашні справи, робота й спілкування з близькими людьми, а й постійна боротьба за право бути собою.
Квір (від англ. queer – «дивний») дуже часто визначають як термін, що використовують для позначення будь-якої моделі поведінки та ідентичності, яка не відповідає традиційній. А що це означає для нас?
У фільмі «Моє тіло – політичне» режисерки Еліс Ріфф ми знайомимося із чотирма трансгендерними людьми – Фернандо, Лінн, Джу та Паолою, які живуть у бідних передмістях Сан-Паулу. Як потрапити до лікаря, якщо твої документи не відповідають твоєму тілу, що спільного в історії виживання трансгендерних і темношкірих жінок та що робити, якщо дорослішаєш у жорстко відрегульованій релігійній спільноті, яка відкидає ЛГБТ-людей?
Сільвана – відома реперка, яка живе у Швеції, вона пише пісні про опір неонацизму й патріархату, вона феміністка, лесбіянка й антирасистка литовсько-сирійського походження. У Швеції Сільвана отримує престижні музичні нагороди, її називають іконою фемінізму, але, приїхавши до родичів у Литву, чомусь вважає за краще замовчувати про більшу частину свого життя. У своєму повнометражному дебюті три шведські режисерки Міка Ґустафсон, Олівія Кастебрінґ і Крістіна Тсіобанеліс вивчають руйнування норм і стереотипів та водночас розповідають універсальну історію кохання, яка нікого не залишить байдужим.
Клеопатра була змушена тікати з Уганди разом зі своїм партнером Вільямом після того, як про неї вийшла стаття на першій сторінці найбільшого місцевого таблоїда. Про Клеопатру розповіли як про гея, а не про транс-жінку – але в країні, де приймається закон про смертну кару для гомосексуальних людей, у будь-якому разі жити смертельно небезпечно. Подорож до Таїланду, а потім до Кенії стає частиною її шляху до себе, за яким спостерігає режисер фільму «Перлина Африки» Джонні фон Вальстрем.
Під час дискусій після показів ми зможемо обговорити кожен із цих фільмів. А також – чи справді їхні сюжети настільки далекі від України та від нас із вами?
Текст: Олександра Назарова
Чільне фото: кадр з фільму «Сільвана»
