Режисер фільму «Дівчата “Золотого світанку”», присвяченого ультраправій партії грецького політикуму, розповідає про свої взаємовідносини з героями картини та про їхню реакцію на стрічку.

Як у вас з’явилася ідея цього фільму?

Усе почалося у 2013 році, коли я дізнався, що «Золотий світанок» став п’ятою найбільшою партією в Греції. Це була шокуюча новина, адже для мене Греція – це місце, куди я звик їздити на літній відпочинок. Коли я дізнався, що 400 000 людей проголосували за «Золотий світанок», я був просто приголомшений. З інформації в інтернеті я знав, що це неонацистська партія, у якій практикують «Sieg Heil». Саме тоді мій друг Крістіан Фальх працював над документальною картиною «Blackhearts» про блек-метал музику. Один з героїв його фільму був басистом у блек-метал групі та парламентарем від «Золотого світанку». Так я вирішив зробити стрічку про цю партію. Хоча отримати доступ до цих людей дуже не просто – вони дуже скептично налаштовані до журналістів та людей з камерою.

У вашому фільмі є відео демонстрацій, зняті перед тим, як лідери «Золотого світанку» були заарештовані. Звідки ці кадри? Коли ви почали зйомки?

Ми розпочали цей проект безпосередньо після арешту членів партії. Більшість із них були затримані в проміжок між вереснем 2013 та січнем 2014 років. Ми почали знімати в цей же час.

У своїй програмі «Золотий світанок» дуже часто посилається на економічні проблеми, корупцію, тему іммігрантів. Ця партія опозиційна до влади і гостро її критикує. На мій погляд, цікаво простежити, які теми обирають націоналістичні партії, щоб висловлювати свою стурбованість. Наприклад, в Україні проблеми сепаратизму, війни, радянського минулого є об’єктами маніпуляції для правого націоналістичного флангу. Як на вашу думку, чи є грецький випадок типовим для ультраправих рухів у Європі?

Я думаю, що ви праві у своєму визначенні, коли кажете, що «Золотий світанок» критикує істеблішмент. Але я б додав, що головна проблема в тому, ці люди критикують Інших у принципі – тих, хто не вписується в їхню картину світу. На мій погляд, це типова ситуація для радикальних правих рухів. Але, звісно, я не експерт у питанні ультраправих у широкому європейському контексті, тож я фокусувався більше на конкретному випадку – на «Золотому світанку» в Греції.

Ваш фільм нагадав мені про «Інший “Челсі”» Якоба Пройсса. Перш за все тому, що ви також цікавитеся неоднозначними подіями в чужій країні. По-друге, ви не приховуєте особисту, зокрема режисерську позицію і не стаєте безсторонньою людиною з камерою. Чи мав фільм Пройсса якийсь вплив на вашу роботу?

На жаль, я не бачив цю стрічку. Але мене надихнув «Акт убивства» Джошуа Оппенгаймера. Це видатне кіно. Люди, які катували інших, розповідають історію, як усе розгорталося з їхньої точки зору. Я думаю, що це надзвичайно цікаво, як кожен із них намагається створити історію, наратив так, ніби всі вони – хороші люди, які діють із добрих намірів. Адже точно так само жінки «Золотого світанку» розповідають про своїх чоловіків – навіть попри те, що є прямі докази їхніх насильницьких дій. Для цих жінок винні завжди хтось інші, але не їхні чоловіки. Це дуже цікаво – як вони розповідають про самих себе.

Дивлячись ваш фільм, мені було дуже цікаво спостерігати за постійною конфронтацією між вами та героями. Як ви думаєте, чи могла би це бути інша картина, якби ви самі були греком?

Насправді, я думаю, що мені було навіть легше через те, що я з Норвегії. Це допомогло мені знайти доступ до людей «Золотого світанку», оскільки вони ще більш скептичні до грецьких медіа. Можливо, вони вирішили, що мною буде легше маніпулювати, бо я не повністю занурений у контекст. Згодом я зрозумів, що вони намагаються контролювати все, навіть час зйомки, тому я вирішив також стати певним героєм фільму. Це було схоже на якусь битву між мною та ними. Я мав показати, як вони намагаються маніпулювати мною та моїм фільмом.

До речі, це нагадало мені також стрічки Оппенгаймера. Але його герої не відмовляються від своїх вчинків, не маскують своїх поглядів. На противагу цьому, єдине, що роблять жінки «Золотого світанку», – це маскування насильницької ідеології їхньої партії. Мені здається, що це відбувається тому, що вони усвідомлюють величезну силу сучасних медіа та ризики, пов’язані зі сказаним на камеру.

А як на мене, вони ніби просто завчили, що казати, – як саме відповідати на всі критичні питання. Через це теж мені було важливо показати, як вони змінюються перед камерою. Вони стають схожими на машини – точно знають, що казати. Але між справами, просто розмовляючи зі мною, вони ставали «людянішими», розумієте, про що я? Я хотів зловити оцей момент без масок, роздивитися, які ці люди насправді.

Чи ви показували цей фільм у Греції?

Я показав фільм самим дівчатам «Золотого світанку» в листопаді минулого року. Дженні написала мені у Facebook, що вона розчарована, бо вона сподівалася, що цей фільм засвідчить, що її чоловік невинний. Також ми зняли багато кадрів з її донькою та чоловіком, але не включили їх у фінальний монтаж. Це теж стало причиною її розчарування. Вона хотіла, щоб фільм зображав їх більше як люблячу родину. Знов-таки – це не було моєю інтенцією, лише її бажання. Кілька тижнів потому Дафні, мати Панайотіса, попросила у мене DVD. Я запитав, як їй фільм, вона відповіла: «Так, він гарний».

Ще в березні ми запланували покази на Міжнародному фестивалі документального кіно в Салоніках і пізніше у нас буде ще кілька показів в Афінах.

Розмову вела

Дарина Ніколенко