До добірки яскравих документальних стрічок, що вже встигли підкорити екрани найбільших світових фестивалів та стати хітами, цього року ввійшла володарка Ґран-прі Тижня критиків на Каннському кінофестивалі – поетична стрічка «Макала» французького режисера Еммануеля Ґра. У перекладі з суахілі «макала» означає вугілля. Малослівна картина змальовує будні молодого селянина Кабуіти, що мешкає в глибинці Конго. Сам, з невеликою сокирою в руках, чоловік змушений валити величезні дерева, які потім перетворює на вугілля, щоб заробити гроші для своєї сім’ї. Але до продажу вугілля власного виробництва Кабуіту відділяє ще чимала відстань до міського ринку – пішки селянин мусить йти кілька днів поспіль вздовж запиленої автодороги, штовхаючи перед собою велосипед, навантажений мішками вугілля. Історія про людину, яка змушена докладати титанічні зусилля для того, щоб забезпечити свою сім’ю у своїй країні мінімальними благами, зрештою стає поетичною розповіддю про стійкість духу та про віру у власні сили, щоб збудувати завтрашній день. Кінокритик Андрій Бондаренко зв’язався з режисером Еммануелем Ґра та поспілкувався про те, як проходили зйомки, чому в Конго люди змушені самостійно виробляти вугілля та як на фільм реагують африканські мігранти.
Мені дуже сподобався ваш фільм. Він просто говорить сам за себе. Але хочеться довідатися ще більше про героя та його контекст. Наскільки середньостатистичним є головний персонаж, наскільки він представляє свою країну? І як ви його знайшли?
У Конго я приїжджав кілька разів ще перед тим, як узявся за свій фільм «Макала»: як оператор працював над зйомками кількох документальних картин інших режисерів. Зокрема побував і в регіоні Катанга, у якому відбуваються події в «Макала». Він розташований на півдні Конго, там немає джунглів, земля переважно суха. Зате є багато шахт, які працюють на велику індустрію, переважно іноземну, а місцеве населення дуже бідне.
У процесі зйомок на автодорозі в околицях міста Колвезі я часто помічав людей з велосипедами, навантаженими вугіллям, які вони штовхали перед собою немов тачку. Кабуіта, головний герой мого фільму, є одним з них, тому його аж ніяк не можна назвати унікальним. Тисячі людей з довколишніх сіл цим займаються – привозять та продають вугілля.
У Конго 90% всієї енергії, спожитої міськими мешканцями, виробляється з деревного вугілля. Практично вся їжа в містах готується на цьому паливі, оскільки електроенергії не вистачає. Тому кожного дня з сіл до міста везуть тонни вугілля. Мене це дуже вразило. Я почав задаватися питаннями: звідки вони йдуть, як багато заробляють, чи можуть прожити зі своєї праці? Мені розповіли, що вугілля виробляється в буші (неосвоєній території, зарослій кущами та низькими деревами. – А.Б.). Дехто з виробників продає вугілля перекупникам, які приїжджають на вантажівках. А багато хто везе його до міста своїми силами, аби отримати вигіднішу ціну. Більшість з них – це селяни, які одночасно займаються і виробництвом вугілля.
Тож, я задумав зняти про це фільм. Ідея була дуже простою: зафіксувати увесь процес від початку – зрубування дерев, і до кінця – продажу на міському ринку. Я побачив у цьому дуже пряму і дуже сильну історію. Певний чіткий наратив, слідуючи за яким можна передати уявлення про життя у цій країні. Тож я познайомився з Кабуітою і повернувся через рік, аби зняти про нього фільм.
Цей фільм дуже простий і одночасно дуже потужний. Як ви цього досягаєте? Чи маєте якийсь свій загальний метод чи кожного разу застосовуєте якийсь інший підхід? Тобто який ваш спосіб занурення у життя героя?
«Макала» – це мій третій фільм. Одна з моїх попередніх стрічок розповідає про життя корів, інша – про життя у притулку для бездомних. Однак це були більше загальні портрети якогось середовища. А «Макала» став першим фільмом, у якому я вирішив слідувати певній історії. Загалом мій творчий метод полягає в тому, щоб передати відчуття поточного моменту, який відбувається прямо тут і прямо зараз. Щоб глядачі могли сприйняти чуттєво, як це – рубати дерево, штовхати завантажений велосипед, страждати від жари. Тому я вирішив постійно супроводжувати Кабуіту в його діях, щоб на фізичному рівні бути поруч із ним. Також, щоб глядач встиг зануритись, отримати відчуття того, що відбувається, я використовую переважно довгі кадри. І жодного голосу за кадром. Головна ідея – кожен крок пройти разом з Кабуітою і відчути його людськість, його думки, навіть не зазираючи йому всередину голови.
Фільм фокусується на подорожі, але для кращого розуміння його життя я вставив і кілька інших моментів. Наприклад, коли я дізнався, що Кабуіта накреслив собі план будівництва нового будинку, то подумав, що це теж має увійти у фільм – інакше ми не будемо знати, для чого йому гроші, виручені за вугілля. У будь-якій історії важливо дати відповідь на питання: яка головна мета героя? Свій фільм я намагався подати наближено до художньої оповіді, тому це питання було важливим для мене.
Що ви особисто відчували від зіткнення зі світом, у якому для виживання потрібно валити дерева? Не хотілося часом кинути камеру і допомогти своєму персонажу?
Так, я приїхав з багатої країни і знімав людей, які живуть у бідності. Тому між ними та мною є принципова відстань. Але, чесно кажучи, мені було складніше знімати бездомних у Франції, оскільки там я знімав людей, які майже нічого не роблять, просто живуть у притулку. А тут я мав справу з кимось, хто кудись йшов, мав певну мету, мав родину, заради якої працював. Кабуіта був постійно зайнятий справою і для мене він реально був героєм, а не просто персонажем.
Тобто, розповідаючи про Кабуіту, я робив це насамперед для того, аби таким чином вшанувати його, показати, наскільки він героїчний у своєму житті.
Стосовно бажання кинути камеру та допомоги – цікаве питання. Тут вже йдеться про якусь етику. Звичайно, мені йшлося про те, щоб зняти всі труднощі, з якими стикається Кабуіта під час подорожі. Тому я мав з ним таку домовленість: якби раптом Кабуіта потребував якоїсь допомоги, він мав сказати нам, і ми б зупинили зйомку і допомогли йому. Тобто він був відповідальним за весь процес. Поки він нам нічого не говорив, ми просто знімали. Нас було троє в команді, і ми постійно були поряд. Часом траплялися і серйозні критичні ситуації, коли нам потрібно було втрутитись. До фільму ці моменти не ввійшли. Для прикладу, коли Кабуіта штовхає велосипед вгору на залізничний насип, при переході через колію нам довелося йому допомогти. Але до цього вдавалися в крайніх випадках. Тобто весь фільм знятий на межі критичних ситуацій.
Звісно, бувало дуже важко просто бути осторонь людини, яка робить щось важке. Але в цьому полягала моя робота – показати цей процес. До того ж ми теж пройшли цей шлях разом з Кабуітою, ми не спостерігали з відстані – ми були там теж, в пилюці, серед машин.
Наскільки я запам’ятав, весь шлях зайняв два дні пішої подорожі?
Насправді, весь шлях зайняв п’ять днів. Якби Кабуіта йшов сам, то пройшов би його за два дні, але нам доводилося часто зупинятися з технічних причин. Хоча у фільмі ми показали, як би виглядав безперервний процес.
Спочатку я сприйняв ваш фільм як епічну поезію важкої праці, подібно стрічці «Голий острів» Кането Сіндо. Але наприкінці образ героя видався мені більше універсальною метафорою загального людського становища в сучасному світі – коли суспільство дедалі більше перетворюється на механічне поєднання окремих людей, коли кожен сам по собі. Фільм ніби задає питання: «Як багато може зробити одна людина без допомоги?». І відповідь: не дуже то й багато.
Те, про що ви говорите на початку про працю, – такою, дійсно, і була моя задумка. Показати становище людини в таких країнах, як Конго. Ти мусиш там важко працювати і страждати лише для того, щоб вижити. Суспільство про тебе ніяк не турбується, якщо ти сам нічого не зробиш – ти помреш, інших варіантів немає. Я хотів показати таку картину, зведену до базової суті. Або робиш це все, або кінець.
Не знаю, наскільки універсальною вона виглядає, але є у ній і певна метафора, звісно ж. Метафора нашої загальної людської ситуації, якщо розвинути ідею до максимуму. Тоді як самотність Кабуіти у фільмі не була принциповою. Насправді, багато людей займаються виготовленням і продажем вугілля в групах. На Кабуіті я зосередився не з якихось ідеологічних міркувань, а лише тому, що на прикладі однієї людини краще показати увесь процес, наскільки він дійсно важкий, наскільки багато зусиль вимагає і наскільки мало цінується в грошовому еквіваленті. Оцей контраст між витраченими зусиллями та економічною цінністю був для мене дуже драматичним. Власне, аби підкреслити цю драматичність, я показав саме Кабуіту, який робить усе це один. Тоді як у групі все виглядає складніше і не так явно.
З одного боку, життя Кабуіти виглядає суцільним стражданням. А з іншого – він має своє місце в житті, він має роботу, родину і віру. Якою ви бачите його внутрішню оцінку свого життя?
Завжди важко судити про чужу перспективу. Але я намагався показати, наскільки це можливо, що Кабуіта має своє життя. Він знає, що йому живеться несолодко, знає, що його країна багата на ресурси, але все йде на користь іноземної індустрії та корумпованих політиків. Він розумний чоловік і дуже добре усвідомлює, що робиться навколо. Однак це його повноцінне життя, він не хоче виїжджати кудись. Він хоче вижити, а, крім того, піти кудись далі: збудувати нормальний дім з садом, зі ставком і качками, хоче дати освіту своїй дитині. Кабуіта бачить майбутнє і хоче розвиватися. Він не оптиміст, але й не впадає у відчай: він просто свідомий ситуації і знає, що перед ним важка праця, знає, як собі зарадити.
В останній сцені у фільмі ми бачимо, як Кабуіта молиться. Але мені здається, він розуміє, що все зрештою залежить від нього самого. Він не чекає на допомогу Бога. Йому просто важливо висловитися, виразити свої почуття.
Біда і страждання – звичний стереотипний образ країн Африки. Наскільки цей образ відповідає дійсності?
Мені важко говорити про Африку в цілому. В різних країнах там різні ситуації. Навіть Конго – це велика країна, у якій я бачив лише частину. Але те, що я можу сказати про Конго із впевненістю: так, це справді одна з найбідніших країн Африки. Те, що я там побачив, дійсно відповідає стереотипним образам. По-своєму, це все правда. Це країна бідності, страждання й експлуатації. Природні ресурси там йдуть на сторону, і вони руйнують свою землю, щоб вижити – немає електрики, немає палива. Тобто у Конго виробляється достатньо електроенергії, але істеблішмент знає, що її неможливо вигідно продати населенню, тому все йде в Південно-Африканську Республіку. А місцевим мешканцям залишається вирубувати дерева, щоб зготувати собі їжу. Це жахлива ситуація. У країні є велика індустрія і капітал, але вони не мають жодного стосунку до населення. Істеблішмент – це просто хижаки, які поводять себе так, ніби вони нічого не винні суспільству, а просто отримують прибутки. Конго – країна бідності для більшості і багатства для невеликої групки людей.
Чи переймаєтесь ви тим, як сприймають ваші фільми глядачі? Тобто тим, чи вірно вони розуміють вашу думку?
З цим завжди проблеми. Фільм – це не аналітична книга, де ти послідовно пояснюєш, що хотів сказати. Тут висновки більш відкриті, ти просто показуєш щось. Я не знімаю стрічок із дуже чітким посланням. Моя ідея в тому, щоб допомогти глядачам пережити певний досвід, поставити їх у ситуацію іншої людини. Ти просто перебуваєш поряд і одночасно взнаєш щось про її життя.
Щодо фільму «Макала» часто виникає питання в африканських мігрантів: мовляв, я хочу показати, чому вони всі так рвуться у Європу. Я розумію, чому ці питання виникають, але мені це дуже не подобається. Адже я показую людину, яка хоче жити у своїй країні і має мету, яку реалізовує в себе вдома. Просто хоче жити краще там, де й живе. І коли глядачі сприймають його через призму проблеми мігрантів, це для мене жахливо. Адже фільм зовсім не про це.
Але я нічого не можу з цим зробити. Я розумію, що коли послання не дуже чітке, потрібно змиритися з тим, що різні люди бачать там щось своє, чого ти туди не вкладав.
Розмову вів Андрій Бондаренко
Чільне фото: Еммануель Ґра
