Цього року до складу журі, що визначатиме переможців конкурсних програм DOCU/КОРОТКО та DOCU/УКРАЇНА, увійшов знаний литовський режисер Арунас Мателіс. Його короткометражні документальні стрічки брали участь у кінофестивалях в Каннах, Роттердамі, Обергаузені. Повнометражні роботи здобули численні найвищі нагороди – зокрема дебютний «Перед поверненням на Землю» (2005) отримав приз від Гільдії режисерів Америки, ставши другим в історії премії східноєвропейським фільмом-лауреатом. Побачити ці стрічки можна буде в рамках спеціальної ретроспективи режисера, яку підготував Docudays. До добірки увійшов також новий повний метр документаліста «Дивовижні невдахи: Інший світ», що отримав нагороду Литовської спілки кінематографістів і був визнаний найкращим литовським фільмом 2017 року. Кінокритикиня Наталя Серебрякова зв’язалася з Арунасом Мателісом та поговорила про картини, які ми покажемо в рамках ретроспективи, про його бекґраунд математика та музиканта, а також про нове покоління литовських режисерів.

У вас математична освіта, але ви стали режисером. Як ви перейшли від одного до іншого?

Бути математиком та бути режисером – це майже одне й те саме. Знаєте, тут не дуже велика різниця Математика – це теж прекрасно, це драматургія. Це не нудне «один плюс один дорівнює два». Математика – це гра та відчуття радості. Вона не дуже далека від документального кіно, у якому також є структура та драматургія.

До того ж у вас є музична освіта. Чи допомагає вона вам в роботі над фільмами – наприклад, під час зведення звуку?

Я не надто музична людина – у мене взагалі немає ані голосу, ані слуху. В музичній академії був курс акторів та режисерів – ось я на ньому вчився. Я був єдиним, хто настільки погано співав, що викладачі негайно після першого заняття поставили залік. Вони, напевно, одразу зрозуміли, що мене вже нічому навчити не вийде. Але коли я вчився з акторами, то все, що ми там проходили (наприклад, танці), надало мені відчуття простору та часу. Словом, сам я співати не можу, але моє серце співає.

У вашому фільмі «Політ над Литвою, або 510 секунд тиші», до речі, дуже красивий музичний супровід, дивовижний.

У цьому фільмі є музика як моя, так і чужа. Я трохи сам писав. Також мій композитор узяв твори, які виконують жінки у загублених селищах. Ось одна з таких пісень з оригінальним звуком та голосом стала певним тілом фільму. Ми думали, як би розвинути цю тему – нам здавалося, що можна зробити хорал. Але це дуже короткий фільм.

І дуже красивий! Усі ці пейзажі…

Коли ми знімали, ще не було ніяких дронів. Але була одна українська компанія, що робила деякі приладдя, які можна було причепити до гелікоптера. Ми змогли їх найняти лише на тиждень. І дуже дивний збіг – саме того року весна прийшла настільки рано, як ніколи за останнє століття. Тож ми змогли зняти так багато цього чарівного зеленого кольору.

Там є один момент – ви пролітаєте ніби над пустелею. Це такі литовські піщані пляжі?

Існують такі дюни, які називають «живими» – вони ще рухаються. А є також, так би мовити, «мертві». Ми пролітали над Куршською косою – це найбільші «мертві» дюни в Європі. Там, до речі, знімають усі ігрові фільми про Сахару. Неймовірне місце, де Томас Манн писав свої книги. І це було улюблене місце німецької богеми. Цікаво, сім років потому я був у Каліфорнії та побачив там «Політ над Каліфорнією». Настільки відомим став наш фільм по всьому світу, що його вже почали наслідувати.

Мені здається, що в фільмі є певна співзвучність з роботами Міхаеля Ґлавоґґера.

Наш фільм був зроблений у 2000 році. Мені здається, дещо схоже робив Вернер Херцоґ. Секрет полягав у тому, що зняти таке з літака або гелікоптера було дуже важко. Не було необхідної апаратури. А наш фільм міг фактично конкурувати з Голлівудом. Тим паче, що все було знято на кіноплівку. Тут необхідна тонка робота. Оскільки якщо ти летітимеш надто швидко, не буде такого відчуття, немов янгол у небі витає. Або якщо літатимеш трохи вище, це вже теж може зіпсувати враження. Крім того, бензину в гелікоптері вистачало лише на півтори-дві години. Це ставало навіть грою: коли закінчиться бензин.

А на яку плівку ви знімали?

На 35-міліметрову. Цифра не дала би такого зображення. 35-міліметрова – дивовижна плівка, вона дає просто лагідне зображення.

У вашому фільмі «10 хвилин до польоту Ікара» зафільмована цікава спільнота – немов мешканці комунального дому. Де ви знімали?

Раніше цей район називався Заріччям, він був дуже занедбаним. Зараз це вже модне богемне місце. Але коли я знімав, воно було настільки закинутим, що ввечері там навіть боялися ходити люди. Якось цікаво так склалося, що одразу після мого фільму це місце стало популярним, туди почали переїжджати художники, музиканти.

Як би ви поставилися до такого захопливого опису цього фільму: історія розгортається довкола беззубого діда Міши, який співає пісню «Партизан»?

Усі кажуть, що герой цієї стрічки – або Міша, або сам час. Фільм називається «10 хвилин до польоту Ікара», і він триває 10 хвилин. На картині Брейгеля змальовано момент, коли Ікар падає в море і вже видно лише його ступні. Ось зараз він потоне, зникне, і ніхто цього не помітить – бо всі персонажі на картині зайняті своїми справами. Тож, цей фільм скоріше про 10 хвилин до чогось дуже важливого.

Поговоримо про ваш дебютний повнометражний фільм «Перед поверненням на Землю». Чому ви вирішили знімати на таку важку тему, як онкохворі діти?

Наша з дружиною донька хворіла. Це наш досвід, це те, через що ми пройшли тоді. І цей досвід став мотивом зробити цю стрічку. Показати, що це не лише сам біль людський, але й можна радіти певним дрібницям. Концепція була така, щоб намагатися знімати тихі радощі, моменти щастя. У фільмі не дуже багато сліз – як дитячих, так і дорослих. Звісно, усі розуміють, що це за хвороба, що це за лікарня. Але в картині навіть є така ситуація, коли головний герой – хлопчик – каже, що він хотів би стати лікарем, але не онко. Тобто він сам співчуває лікарям, які його лікують. У Данії цей фільм отримав найбільший рейтинг на телебаченні. Дивно, адже зазвичай мало хто хоче дивитись фільм про онкологічну дитячу лікарню.

Вам доводилось якось по-особливому працювати з дітьми, щоб не травмувати їх?

Працювати було дуже важко. Я запропонував знімальній групі, щоб впродовж двох місяців вони просто приходили спілкуватися з цими дітьми, піклуватися про них – і якщо вони самі відчують, що їм потрібен цей фільм, тільки тоді ми будемо знімати. Потім був один момент: хтось з членів групи відійшов, а йому дзвонили, щоб сказати, що один хлопчик хоче з ним пограти. Вся група тоді вирішила, що про це варто зняти цю історію. Для тих, хто знімав, цей досвід був теж унікальним.

Ви заснували першу в Литві продюсерську компанію. Ви продюсуєте виключно документальне кіно?

Другу! Поки що так, лише документальне.

Чи можете ви щось сказати про нове покоління литовських документалістів? Наприклад, як вам фільм Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс»?

Кведаравічюс – яскрава людина, він прийшов у кіно з антропології. Закінчив, здається, Гарвард. Хтось у кіно приходить з математики, а хтось – з Гарварду. Але якщо порівнювати наше покоління та нове, то наші фільми вигравали всі головні європейські призи. Нещодавно у Франції показували добірку документальних короткометражних фільмів цих «старших» режисерів. Загальна тривалість демонстрації була година і сорок хвилин – з них розмов на екрані загалом було вісім хвилин. І найбільш балакучим був мій «…політ Ікара». Нашому поколінню вдалося створити певний маніфест свободи – і ми все ще продовжуємо. Тому що ми знімали завжди тільки те, що хотіли – попри будь-які перешкоди. Раніше в кіно була цензура, а тепер – комерція.

Ви є членом Європейської кіноакадемії з правом голосування. Можете розповісти про діяльність цієї інституції?

Найголовніше, що робить кіноакадемія – роздає європейські «Оскари». Її президент – Вім Вендерс. Європейська кіноакадемія – це піклування про європейське кіно.

Розмову вела Наталія Сєрєбрякова

Чільне фото: Арунас Мателіс