Не боятися говорити про болісне, не боятися говорити про те, що натикається на осуд і нерозуміння, що замовчується, що не хочуть чути. Не боятися говорити про «жіноче» і про політичне, про жіноче і водночас політичне. Багато різних і рішучих жіночих голосів звучать цьогоріч на Docudays UA у програмі фільмів «ПРОСТА ЖІНОЧА РІВНІСТЬ».
Вже не вперше французько-британська журналістка Манон Луазу досліджує актуальні конфлікти і порушення прав людини. У її доробку є фільми про російсько-грузинську війну, Другу чеченську, Беслан, вбивство Політковської. У своїй новій роботі, «Мовчазна війна», Луазу звертається до Сирії і закликає зважити на такий тривалий час ігнорований бік збройних конфліктів, як сексуальне насильство. У стрічці зібрані історії жінок, які постраждали від міліційних загонів Башара Асада. Від кривди не вбережений ніхто, вояки проурядової шабіхи не зважають ні на вік, ні на соціальний статус чи сімейний стан жінок. Хтось з оповідачок був активною учасницею протестів, хтось лише надавав медичну допомогу постраждалим повстанцям, хтось просто трапився на шляху каральних формувань.
Обставини, «провина» перед режимом не мають значення – жінки є цінним військовим трофеєм, їх можна вигідно обміняти. А насильство над жінками – давня військова тактика. «Режим використовував зґвалтування, щоб зламати чоловіків», - пояснює колишня лейтенантка армії Асада, нині дезертирка. Частина звірств відбувається у секретній в’язниці урядових сил, однак не для того, щоб вберегти злочини у таємниці. Зґвалтування і катування фільмують, а записи надсилають повстанцям. Для жінок, що вижили і змогли звільнитися, насильство продовжується: у патріархальному сирійському суспільстві жертв стигматизують, від них відмовляється родина. «Зґвалтування гірше за смерть» - не лише узвичаєна думка, а і принцип, яким керується громада, помножуючи втрати від війни.
Із кожною розповіддю кривда постає все огиднішою, все нестерпнішою, водночас все чіткішими і більш конкретними стають настроєві кадри, які супроводжують інтерв’ю з жінками. Від збільшених до абстракції зображень доріг, дощу, поверхонь будівель – аж поки камера не проведе нас пустими кімнатами, де було вчинено наругу. Поки не покаже нам обличчя жінок, які цілком справедливо дорікнуть глядачеві і вільним жінкам заходу за таку знайому байдужу «стурбованість».
Відверту розмову на іншу табуйовану тему розпочинає у власній родині режисерка фільму «Про деякі речі важко говорити», німкеня Штефані Брокхаус. Її сміливість порушити тишу й зануритися у приватні пам’яті винагороджується віднайденою близькістю з матір’ю та бабусею. «У кожної власна історія аборту», - визнає мати Штефані під час чергової прогулянки на човні. Здається, лише посеред водойми, далеко від берега і людей вона може відкритися доньці, як самій собі.
Честь Брокхаус робить те, що у стрічці вона уникає будь-яких дискусій про-лайф і про-чойс. Режисерку цікавить психологічний бік аборту. Свій давній подібний досвід вона задокументувала так детально (але без кадрів самої операції), наче робила ігровий фотофільм. Свої нинішні переживання Брокхаус знімає на мобільний або MiniDV, досягаючи особливої інтимності. Однак її старші родички воліли приховати цю подію від усіх, і не через те, що аборти були нелегальні (а таки були) або примусові – для кожної з жінок це був власний вибір, хоч і зроблений не без огляду на партнера. «Про дещо важко говорити», - зізнається бабуся. Спільна травма об’єднає три покоління, лишаючи осторонь лише чоловіків з родини, тих самих «спільників» у бажаних і небажаних зачаттях. Одного ми так і не побачимо, інший не вимовить жодного слова, третій і найстарший дорікатиме жінці, що в нього немає синів (іронію цієї сцени ви зрозумієте під час перегляду).
Важко не говорити, а бути почутою сьогодні головній героїні ще одного фільму – «Зворотній бік усього». Србіянка Турайліч – сербська освітянка, активістка і послідовна борчиня за демократію. Учасниця протестів проти Мілошевича, його мілітаристської політики і корупції, вона з сумом визнає, що роки потому їхня революція закінчилася поразкою – на парламентських виборах у Сербії до влади приходять радикали. Турайліч, колишній моральний авторитет, таврують сербоненависницею, небажаною в країні, як і решту ліберальних інтелігентів.
Подібно до фільму «Про деякі речі важко говорити», цей є також історією про жінок одної родини. Режисерка Міла Турайліч робить кінопортрет своєї матері, а заразом власної збентеженої батьківщини – адже їхня сімейна історія тісно пов’язана із державною, яка розгорталася прямісінько під їхніми вікнами. Србіянка все життя живе в центрі Белґрада, у квартирі, яку комуністи націоналізували і розділили на кілька помешкань, поселивши туди чужих людей. Відтоді двері у відібрані кімнати зачинені. Србіянка час від часу протирає замки, але не наважується заявити права на фамільну власність, допоки за дверима живуть інші люди. Однак коли цілісність житла буде відновлено, то воно видасться чужим і незнайомим – як і країна, за зміни у якій Турайліч самовіддано змагалася. Очевидним рішенням донька вбачає лише міграцію, та Србіянка сподівається побачити у молодшому поколінні завзяття попередників: «За зміни треба боротися завжди».
Текст: Юлія Кузнєцова
Чільне фото: кадр з фільму «Мовчазна війна»
