Нинішній Docudays UA став справжнім зануренням у документальний океан людських взаємин, сповнених життєвих труднощів, надій, стереотипів, безвиході та втіх. Щороку ми традиційно просимо гостей нашого фестивалю ділитися своїми враженнями від побаченого, почутого й пережитого. Цього разу інтерн Docudays UA з Республіки Абхазія Тамаз Аблотія у своєму блозі розповідає про побачені ним фестивальні фільми, завдяки яким пірнаєш у глибини найболючіших ран суспільства.
Сім днів – це лише тиждень у житті. Сім днів, проведених мною в Києві на Docudays UA, – ціле життя в тижні. Народження й смерть, сміх і плач, засмучення та радість, безвихідь і надія – так багато здатне охопити в собі й подарувати глядачеві документальне кіно.
Але про це по порядку. Цьогоріч фестиваль ставить завдання – якщо не розв’язати, то вже точно порушити питання «Рівнів Рівності», які скалкою вп'ялися в шкіру суспільства. Docudays UA привертає увагу й водночас не відволікає її від головного – рівності в усьому: у любові, спорті, дружбі, сім'ї, політиці, війні, мирі та здоров'ї.
Церемонія відкриття фестивалю
Перед відкриттям я трохи хвилююся, бо мені не доводилося бувати на такому великому фестивалі. Проте все підкорює своєю безпосередністю та легкістю й налаштовує на те, що попереду буде насичений тиждень. 62 фільми, 34 країни, понад 250 учасників.
У переповненому залі, де проходить церемонія відкриття, гасне світло й на екрані з’являються букви, які під певним кутом утворюють слово «Нерівність». Частка «Не» в буквальному сенсі згорає. І після всіх урочистостей ми бачимо на екрані фільм «Жінка в полоні». Режисерка провела півтора року зі своєю героїнею Маріш, яка фактично є рабинею в однієї господині протягом більше ніж 10 років. Їй 52, а виглядає вона на 70. Мені врізається в пам'ять, як вона викурює півцигарки, не торкаючись її руками, і запитує в режисерки, чи можна їй встати. Єдине, що приносить радість і спокій жінці – ось це закручування цигарок. Я спостерігаю на екрані рабство 21-го століття. Мозок відмовляється вірити в те, що відбувається, але це реальність. І далі йдуть жахливі цифри: 22 тисячі таких, як Маріш, у Румунії й 1,2 млн у всьому світі.
Наступне потужне враження в мене викликала українська «Дельта». Фільм про людей, які живуть у дельті річки Дунай. Тут гумор межує з іронією. Тут дуже багато порівнянь, виявивши які, починаєш ними захоплюватися: небіжчиків ховають на іншому березі річки, перевозячи їх на човні, як це робив Харон у Віде. Лисиця, яка потрапила в капкан, кілька разів пробує втекти, а потім мириться й чекає. А тиждень роботи рибалки на вирубці очерету й опісля пропивання зароблених грошей виливаються у хвилинну розмову по телефону із сестрою в США… У цій стрічці для мене найкраща алегорія на неминучість смерті.
Глядачі на показі фільму «Дельта» режисера Олександра Течинського
Через кілька секунд початку фільму «Останні люди в Алеппо» лунає вибух, і всі туди поспішають. Це білі каски – люди, які не залишили Алеппо й почали робити все можливе для збереження батьківщини. Це історія Халеда, батька, який рятує свою сім'ю та людей під завалами. Це історія Махмуда, який витягує живі й мертві тіла з-під уламків, не чекаючи за це подяки. Це історія мешканців міста, які звикли до навислої в небі загрози.
Показ фільму «Останні люди в Алеппо» режисера Фераса Файяда
Їм залишається лише сміятися, коли немає сил плакати. І намагатися подолати сумніви, чи є щось, заради чого потрібно залишатися. Люди втомилися, втомилися боятися й рятуватися. Вони споруджують будиночок для риб, аби їх оточувало життя, а не щось інше. Вони півдня рятують людей з розбомблених будинків, міркуючи над тим, як встигнути на весілля друга. Вони співають пісні відчаю. Пісні про те, що весь світ проти тебе. Але дивлячись в очі цим героям, ти розумієш, що не буде останніх людей у Алеппо, поки є ТАКІ люди.
Майже весь екранний час фільму «Гвендолін» на мене дивиться суворе обличчя сильної жінки, фізично й ментально. «Якщо болить в одному місці, створи біль у іншому», – каже вона. Не змінюючи виразу обличчя, вона грає з онуком, «підіймає» штангу, переносить операцію, готує вечерю із чоловіком. У фіналі картини ми бачимо підкорення гірської вершини. Для мене це знак того, що героїня досягає поставлених цілей. І вкінці ми бачимо зал слави й рідних навколо Гвендолін. Це і є для героїні те, заради чого варто терпіти й перемагати.
Черги на фестивальні покази. Кінотеатр «Україна»
Про те, що потрібно боротися, і фільм «Макала». Це, безсумнівно, важка історія. Історія про чоловіка з Конго. Головний герой рубає дерево, виготовляє деревне вугілля, везе його на продаж у найближчий центр міста. Везе на велосипеді, завантаженому мішками доверху. Везе кілька діб. По дорозі він стикається з усім, із чим тільки можна зіткнутися: рекет, допомога незнайомців, невдача, «Боже провидіння». Однак йому допомагає думка, що не можна здаватися, адже має дружину та хвору доньку. Не можна зупинятися. І фінальна сцена ніби говорить, що віра надає сили навіть у найбезнадійнішу мить.
Показ фільму «Макала» режисера Еммануеля Ґра
Для мене ці сім фестивальних днів ще й підтвердження того, що документальне кіно може бути популярним, що можна заповнювати зали не тільки ігровими блокбастерами, але й розумним неігровим кіно. І черги біля входу в зали фестивалю практично на кожен фільм це наочно продемонстрували. Я, скажімо, через аншлаг не зміг потрапити на фільм «Дорослі», хоча це вже й був другий сеанс...
Чи не кожен фільм фестивалю так чи інакше вказував на найболючіші рани суспільства. І нам разом залишається їх лікувати.
Текст: Тамаз Аблотія
Фото: Docudays UA