Український ленінопад: фотовиставка та дискусія

02 березня 2018

Український ленінопад – це, мабуть, найбільш сенсаційна із символічних чисток у сучасному світі, хоча й не єдина. Швейцарський фотожурналіст Нільс Акерманн і його французький колега Себастьєн Ґобер багато подорожували Україною одразу після Революції Гідності в пошуках уламків радянського минулого. Мирослава Хартмонд, одна з авторок їхньої спільної однойменної фотокниги «У пошуках Леніна» й директорка галереї «Triptych: Global Arts Workshop» у Києві, розмірковує про важливість критичного переобліку повалених Ленінів у контексті цьогорічної теми фестивалю. Проект реалізується за підтримки Посольства Швейцарії в Україні та Тижня Франкофонії в Україні 2018.

 

«У пошуках Леніна» Нільса Акерманна й Себастьєна Ґобера – резонансний фотопроект, що зображає країну під час кризи, показують війну України зі своїм минулим, зі своєю сусідкою Росією та зі своєю ідентичністю. Ця серія демонструє різні долі статуй у різних куточках країни й має великий успіх у світових медіа. Вона лягла в основу однойменної книжки, виданої у Великій Британії та Швейцарії, і була виставлена в галереях Франції, Швейцарії, Великій Британії, Туреччини, Лівану. Скрізь українського Леніна наводили як приклад. Адже ця серія також перегукувалася з переоцінкою символічного словника в містах по всьому світу – з кампанією «Родес має впасти» в Південній Африці та Великій Британії, поваленням пам’ятників діячам Конфедерації в США, а також підвищеною чутливістю до бельгійських колоніальних статуй.

 

Пам’ятники Леніну – те, що об’єднувало різні громадські місця по всьому Східному блоку – стали постійним тропом уявного пострадянського ландшафту, міцно вбудованим у колективну уяву. Його образ серійно відтворювали в статуях і на картинах, на знаменах і значках, на плакатах і листівках, на друкованих сторінках і на кіноплівці та розповсюджували аж до найвіддаленіших форпостів колишньої радянської імперії.

 

Коли в 1991 році СРСР – наддержава, що займала територію у 22,4 млн км2 і мала майже 300 мільйонів населення в 15 республіках під владою однопартійного режиму – припинила своє існування, її складна символічна система розвалилася разом з нею. Проте реліквії, на яких були зображені символи, залишилися. Здобувши незалежність, Україна успадкувала понад 5500 самих лише статуй Леніна, які тут були розставлені значно щільніше, ніж 7000 таких статуй на всю територію Росії. Регіональні адміністрації в західних регіонах України наказали познімати статуї Леніна ще в кінці 1980-х років. Багато пам’ятників Леніну прибрали з вулиць столиці на початку 1990-х років, поки не залишився лише один – знаменита статуя роботи Сергія Меркурова на бульварі Тараса Шевченка. Однак у деяких частинах України (навіть у такому прогресивному місті, як Харків) місцеві жителі сприймали Леніна з іронічною любов’ю, навіть з ностальгією. Підніжжя статуї було місцем колективних святкувань, інтуїтивною центральною точкою міста, наріжним каменем архітектурного ансамблю Держпрому.

 

Українські статуї Леніна були заново політизовані під час Євромайдану у 2013 році, коли вони знову почали символізувати руку Кремля і його прибічників. 8 грудня 2013 року розлючений натовп повалив статую роботи Меркурова з рожевого кварциту, а в наступні тижні й місяці активісти повалили сотні Ленінів по всій країні. До літа 2015 року новий український уряд прийняв низку «декомунізаційних законів», які санкціонували іконоборство протестувальників і оголосили комуністичні символи та ідеологію поза законом, закликаючи до усунення інших пам’ятників і перейменування місць.

 

Нині в Україні не залишилося жодної статуї Леніна, яка б ще стояла на п’єдесталі. Наказ Міністерства культури № 200, виданий 4 квітня 2016 року, позбавив статусу «культурної спадщини» 794 культурні об’єкти в 13 українських областях, зокрема «пам’ятники В. Леніну, М. Фрунзе, Ф. Дзержинському, С. Кірову та іншим комуністичним діячам, чекістам, комсомольцям, меморіали, пам’ятні знаки та дошки на честь Жовтневої революції, інших подій та дат, що використовувалися для пропаганди комунізму й тоталітарного режиму». Обходження із цими символами не є всюди однаковим, як ми дізнаємося з іконографічної археології Нільса Акерманна: деякі з них кудись сховала влада, інші були зняті зі свого початкового місця й покладені на землю, ще інші були розтрощені та розбиті до непізнаваності, а ще одні – такі як Дарт Вейдер сучасного художника Олександра Мілова – прославилися на весь світ. Кілька статуй забрали собі місцеві мешканці, сподіваючись продати їх іноземним колекціонерам, решта ж залишаються нічиїми.

 

Порожній п’єдестал, який більше не «колонізує» Ленін, стає ареною конкуруючих бачень національної репрезентації. У деяких містах комуністичні пам’ятники перетворюють на пам’ятники Героям Небесної Сотні або загиблим на війні; в інших містах релігійні статуї займають місце політичних; а багато п’єдесталів і досі залишаються порожніми. Саме ці порожні постаменти, розкидані по містечках і селах сучасної України, наче пні зрубаних дерев, ставлять питання: що далі? «Декомунізований» ландшафт очищений від Леніна, але позбавлений також і будь-яких ознак розвитку. Розписані гаслами, пошкоджені так, що вже не підлягають ремонту, оточені уламками – порожні постаменти підкреслюють сірість ландшафту довкола себе.

 

Безперечно, для багатьох українців та українок Ленін був символом злочинів радянського режиму проти співвітчизників. Мільйони українців загинули через політику Комуністичної партії внаслідок штучного голоду 1932–33 років (відомого як Голодомор), масової мобілізації, примусових депортацій (наприклад, депортації кримських татар у 1944 році) або ув’язнень та страт дисидентів і націоналістично налаштованої інтелігенції та митців навіть у пізній період Перебудови. Але для декого епоха Леніна була періодом соціальної забезпеченості, стабільного працевлаштування, якісної освіти й доступної для всіх медицини. Це була епоха наукових і спортивних досягнень у країні, що мала колосальний міжнародний вплив, що викликала водночас страх і глибоку пошану – а сьогодні Росія не соромиться приписувати собі досягнення всіх радянських республік, особливо у взаємодії зі світом. Для багатьох людей по всьому світу Ленін був емблемою соціальної справедливості та рівності – зокрема в країнах, що розвиваються, де комунізм, як здавалося, служив альтернативою до крайнощів колоніальної політики та капіталізму.

 

Процес декомунізації в Україні характеризується чвертьстолітньою відстанню від падіння режиму, який користувався цими символами, браком громадського консенсусу щодо методів (зокрема щодо критеріїв знищення комуністичних символів), а також браком бачення майбутнього вигляду українського публічного простору, звільненого від решток тоталітаризму. Справді, методи декомунізації часом є не зовсім демократичними, та іноді їх порівнюють із масовим знищенням пам’ятників царизму й церков, яке здійснювали більшовики, коли прийшли до влади століття тому. Україна, сучасна європейська країна з багатолітньою історією, має потенціал стати країною, яка відзначатиме ці сторінки історії у своєму громадському просторі. Тож «У пошуках Леніна» зачіпає не лише радянське минуле й революційну сучасність України, а і її майбутнє, де різні історичні та політичні наративи можуть співіснувати в об’єднаному суспільстві без страху бути стертими. Коли на наших вулицях більше не залишилося Ленінів, ми запрошуємо вас поглянути на декомунізовані пам’ятники, надійно обгороджені рамками фотографій, і поміркувати про те, що ж мусить прийти їм на зміну.

 

У вівторок, 27 березня 2018, о 18:30 запрошуємо приєднатися до панельної дискусії «Ленінопад і трансформація урбаністичної свідомості», де чотири творчі інтелектуали обміняються думками про майбутнє декомунізованих міст України і про роль, яку відіграє публічний простір у розвитку громадянської свідомості і трансформації ідентичності.

 

Себастьєн Ґобер, співавтор «У пошуках Леніна» — французький незалежний журналіст, мандрівник і письменник, який спостерігав за змінами посткомуністичного ландшафту у ході своєї широкої роботи в цьому регіоні.

 

Олександр Михед — письменник і куратор мистецьких проектів, зокрема напрямку «Міфологема» проекту «Метамісто: Схід». Автор 6 книжок. Фрагменти творів та есеї перекладені 10 мовами.

 

Світлана Шимко — незалежна кінорежисерка, що має міжнародний магістерський ступінь з режисури документального кіно від DocNomads. У своїх документальних роботах вона зосереджується на політичних, соціальних і феміністичних питаннях. Зняла фільм «Ленінопад» (2017), показаний на торішньому фестивалі Docudays UA.

 

Мирослава Хартмонд — кураторка, письменниця і дослідниця українського походження. Директорка галереї «Triptych: Global Arts Workshop» у Києві. Її есе «Ленін після падіння» відкриває збірку «У пошуках Леніна».

 

Фотовиставку «У пошуках Леніна» Нільса Акерманна й Себастьєна Ґобера можна подивитися із 17-го березня до 1-го квітня в галереї «Triptych: Global Arts Workshop» (Андріївський узвіз, 34). Вхід вільний.

 

Текст: Мирослава Хартмонд

Чільне фото: Цей ніс належав харківському пам'ятнику Леніну, який мав висоту 8,5 метрів і свого часу був найбільшим в Україні. Ця фотографія зроблена, коли він був виставлений у Pinchuk Art Centre у Києві в рамках інсталяції Євгенії Бєлорусець «Відновимо голову Леніна» (2015). Київ. 5 лютого 2016 року.  Копірайт: Нільс Акерманн / Lundi13

22 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 6 — 13 
червня 2025
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024