Минулого тижня ми відкрили прийом фільмів уже до 16-го Docudays UA. За попередні роки в різних конкурсних програмах ми показали сотні фільмів. Чим цінним був для режисерів та режисерок цей досвід? Як відбувалися зустрічі зі своїми глядачами? Пропонуємо до читання серію блогів про досвід участі авторок та авторів документальних фільмів у конкурсах фестивалю.
Світлана Шимко
режисерка
Показ у національному конкурсі фестивалю насамперед відрізняється тим, що аудиторія розуміє тему та персонажок/-ів фільму набагато ближче й глибше, ніж фільм може бути сприйнятий на фестивалях за кордоном. Тому мені здається, що найцікавіші дискусії після показів відбуваються саме в національному конкурсі. Для порівняння: якось на кінофестивалі в Швейцарії після доволі тривалого Q&A про фільм «Ленінопад» мене в самому кінці запитали: “Where is Ukraine?” Часто буває, що важко відірватися від контексту й спробувати подивитися на самих себе з боку. Тому так важливо робити, показувати та дивитися фільми, які розхитують домінантні дискурси.
Фільм «Ленінопад» Світлани Шимко отримав спеціальну відзнаку в конкурсі DOCU/УКРАЇНА у 2017-му році.
Юрій Грицина
режисер
Відбір на Docudays UA став для мене несподіванкою, бо завжди здавалося, що фестивалі є чимось на кшталт закритого клубу для демонстрації досягнень індустрії. Але саме Docudays заперечує це твердження, перетворюючи простір кінотеатру на майданчик для дискусії, у такий спосіб ніколи не розділяючи мистецтво та реальність. Саме в зниженні порогу входження я бачу шанс на урізноманітнення тем і форм українського сучасного кіно.
Фільм Юрія Грицини «VARTA1, Львів, Україна» отримав спеціальну відзнаку конкурсу DOCU/ЖИТТЯ у 2016-му році.
Цим і зайнята команда Docudays UA – кіно не просто демонструється, але й створюється середовище, у якому фільм може досягати свого глядача, а відтак і мети. Фільми потребують спільноти, і саме тут вони її знаходять.
Показ фільму «VARTA 1, Львів, Україна».
Вальтер Стокман
режисер
Мене запросили на Docudays у 2011-му році з фільмом «Кримінальні хроніки» про місто Неаполь. «Як люди з Києва сприйматимуть людей з Неаполя?» – думав я. То був березень, але в Києві й досі була зима. Мене попросили привезти типовий (алкогольний) напій з Нідерландів для так званої «вечірки пляшок», але я не пригадую такої вечірки. Зате пригадую дивовижну команду Docudays UA і всіх чудових режисерів та їхні фільми. Пам’ятаю зацікавлену аудиторію, але не пам’ятаю конкретних запитань. Пам’ятаю чудовий кінотеатр у радянському стилі та жінок, які працювали в гардеробі у фойє. Я спробував зробити так, аби вони усміхнулися, щоб перевірити, чи вдасться мені це зробити, але це було важко. Цьогоріч я знову повернувся до Києва на фестиваль. Знову побачив усіх тих прекрасних людей з Docudays UA-2011. Цього разу кінотеатр був інакший, сучасний, але хороший дух фестивалю нікуди не дівся, і я впевнений, ніколи не покине.
Фільм Вальтера Стокмана «Кримінальні хроніки» отримав спеціальну відзнаку Творчого конкурсу у 2011-му році.
Аліна Горлова
режисерка, продюсерка
Ми вирішили зробити світову прем'єру фільму на Docudays UA. Розуміли, що на цю тему потрібно говорити зараз, і фестиваль про права людини в Україні найкраще місце для цього. Приємно, що ми не помилилися.
Фільм «Явних проявів немає» режисерки Аліни Горлової отримав кілька відзнак фестивалю у 2018-му році, серед них і головна нагорода в номінації DOCU/ПРАВА.
На Q&A, які тривали понад годину, під час дискусій після показів стало зрозуміло, що ця тема гостра. Виявилося, на показ прийшли люди, які теж тією чи іншою мірою переживають ПТСР. Вони висловилися з огляду на власний досвід. Прийшли й члени сімей тих, хто повернувся з АТО. Вони шукали способи зрозуміти своїх рідних.
Героїня фільму «Явних проявів немає» Оксана Якубова.
Ми мали багато позитивних коментарів, а фільм одержав хороший старт завдяки ще й чотирьом нагородам, присудженим фільму. Також нам запропонувала співпрацю сейлз-агент, яка тепер займається нашим фільмом.
Усі фото: Docudays UA
