Про перший в історії Docudays UA повнометражний національний конкурс DOCU/УКРАЇНА розповідає кінокритик Ігор Грабович.

Повнометражна конкурсна програма національного кіно DOCU/УКРАЇНА сама по собі є безпрецедентним випадком, фактично сенсацією. Вона свідчить і про зрілість фестивалю, і про зрілість українського кінематографа, яка проявляється не тільки у кількості фільмів та їхній тематиці, а й у географії учасників кінопроцесу, який не обмежується Україною.

Цьогорічний національний конкурс можна умовно розділити на дві частини: половина фільмів тут зняті кінематографістами, які живуть в Україні й оперують у першу чергу національним контекстом, половина фільмована режисерами, чиє життя та творчість, віддавна чи ні, але пов’язане із проживанням за межами держави, відтак їхня картина світу враховує ширший за національний контекст. У кожного з цих авторів є своя тема, свій стиль та своє бачення світу. Однак цікаво глянути, як у їхніх фільмах відображається сучасна Україна.

Планетарний масштаб дає стрічка «Манливий, солодкий, без меж або Пісні і танці про смерть» Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка. Картина об’єднує у собі різні культури, країни та людей. Тут США, Італія, Україна, Грузія, а серед персонажів і знамениті митці, і звичайні люди. Універсальність запитань, на які доводиться відповідати героям цієї стрічки, виклики, які їм доводиться приймати, мало чим відрізняються одні від одних, різняться хіба темпераменти мешканців того чи того регіону.

Фільм має симфонічне звучання. Дія переміщається з країни у країну, теми римуються, контрасти згладжуються, на перший план виходить спільність людської долі.

«Манливий, солодкий, без меж або Пісні і танці про смерть» Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка

Україні дістається сегмент фільму, названий «Солодким», хоча показане життя таким і не назвеш. Річ не в соціальних процесах, політиці чи ще чомусь подібному. Важливими є певний екзистенційний горизонт, який людина ладна осягнути. Стоїчність мешканців українських Карпат, їхня незлобливість та гумор, мистецькі експерименти київських артистів балету, які готові до щоденних викликів, начебто неважливі у якомусь глобальному сенсі, проте саме з цього і складається життя. Важливою є кожна мить існування, оскільки по смерті вже нічого не буде, кажуть персонажі.

Смерть у картині тотожна монтажу в кіно, важливими тут є несподівані переходи, химерні асоціації та закручений фінал, чиє значення розкривається згодом. І в тому сенсі стрічка «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть» є показовою для програми національного конкурсу, у якому багато монтажних фільмів та історій з непевним фіналом.

Друге наближення до України – також планетарне. Фільм Ігоря Мінаєва, колишнього одесита, який живе та працює у Франції, має назву «Какофонія Донбасу» і починається з пейзажів Донбасу, побаченого згори. Цей пейзаж порівнюється з абстрактною картиною та згаслою зіркою. Здається, тут не можуть жити люди. Це цілком міфічна земля, оповита легендами і таємницями. Нам треба відкривати її заново. Але спочатку слід згадати недавню історію. І не просто згадати, а подивитися, як вона формувалася, і з чого складалася. Ігор Мінаєв проводить своєрідну деконструкцію Донбасу.

«Какофонія Донбасу» Ігора Мінаєва

І починає він з кінематографа, з радянської кінематографічної естетики. Саме вона створила далекий від реального образ Донбасу. Йдеться і про кіноавангард, представлений у картині стрічкою Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу», і про пересічний соцреалізм радянських кінофільмів про робітничий клас та кінохроніки, закликаної лакувати, а то й створювати паралельну реальність. Такий підхід може здатися дивним, оскільки чекаєш, що аналіз буде побудований на економічних, соціологічних, політичних чи демографічних засадах. Проте режисер вибирає естетичні, і це цілком виправдано, оскільки естетика в цьому разі ніщо інше, ніж захисний екран, яким відгороджувалися від реальності.

Реальність проривається на екран у документальних зйомках шахтарського страйку 1989 року, коли ми вперше бачимо реальних шахтарів та їхні проблеми, згодом продовжується документальними кадрами війни на Донбасі. Парадокс у тому, що нова реальність знаходить нові естетичні форми, без естетики не обійтися. І ця естетика доволі експериментальна, навіть виклична, на межі кічу, і вона не стільки транслює грубу соціальну правду, скільки естетично трансформує її, виявляючи у тій реальності прихований сенс, який може читатися і як перверсивний.

«Какофонія Донбасу» – фільм експериментальний, автор вдається до певних узагальнень, які мають цілком апокаліптичне звучання, і таку позицію можна зрозуміти, оскільки наближення з небес до землі завжди болюче.

А у картині «Whereufrom» Дмитра Лавриненка ми бачимо наближення вже не до землі, а занурення під землю, точніше у сміття. Стрічка розповідає про життя сорокап’ятирічного харківського двірника Євгена, який живе поміж двома світами – між Харковом та Америкою. Власне, Америку він тільки відвідує,оскільки там проживає його мати, а в Харкові він мешкає постійно. Можна сказати, що Харків – це його Батьківщина, це його життя, а Америка – випадковий супутник, з яким герой ніяк не може встановити контакт.

«Whereufrom» Дмитра Лавриненка

Сама стрічка складається з відеощоденників Євгена, тобто суб’єктивного погляду, а також з фільмувань режисера Дмитра Лавриненка, який дає історії начебто об’єктивне звучання. Діалог цих голосів робить картину дуже переконливою, матеріальною, викличною та в деяких епізодах навіть епатуючою. Епатаж тут криється у самій поведінці Євгена, який шукає жінку своєї мрії та колекціонує артефакти радянських часів. Радянських артефактів виявляється набагато більше, ніж потенційних супутниць життя.

Дія фільму відбувається поміж 2011 та 2017 роками, і за цей час в Україні стається багато подій, у тому числі і Євро 2012, і Революція гідності, й у всіх цих подіях бере участь наш Євген, який, як Вергілій, веде нас колами персонального пекла.

Ще одна група картин конкурсу створена українськими кінематографістами, які дивляться на Україну без додаткової закордонної оптики. Треба сказати, що зробити сьогодні це дуже непросто, оскільки події на Батьківщині доволі драматичні, і градус драматизму аж ніяк не зменшується, а навіть зростає. І в цій ситуації дуже важко розповісти якусь закінчену історію. Тим паче цікаво, коли це вдається.

Стрічка «Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової та Юрія Ґрузінова має завершену структуру. Власне перед нами розповідь про життя та долі кількох активістів Революції гідності, які створили на Майдані Першу сотню самооборони, брали участь у всіх тодішніх подіях, а згодом вирушили на війну.

«Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової та Юрія Ґрузінова

Ця історія важлива насамперед тим, що вона про вибір, і про те, як людина сама собі творить біографію. Подібного давно не було в українському кіно, оскільки тут біографії робили обставини, людині було важко вистрибнути з наїждженої не нею колії, важко було здолати інерцію і суспільних процесів, і власного життя.

«Перша сотня» розповідає про людей, які змогли вистрибнути з колії. Взагалі можна сказати, що ця стрічка є багато в чому підсумковою для подібного кіно, оскільки фільмів такого штибу за останні роки у нас з’явилося доста. Всі вони розповідають про людський вибір та плату за нього. Проте «Перша сотня» подає цю історію нетипово, навіть парадоксально. Вона подається нелінійно, як життя Чарльза Фостера Кейна, і флешбеки у картині мають майже епічне та символічне звучання. Перед нами фактично класична історія становлення культурного героя, у цьому разі групи людей, яка вирушає у невідому мандрівку, долає перешкоди та наприкінці знаходить скарб. Перед нами чи не перший приклад новітньої національної міфології.

«Майже 10.000 виборців» Уляни Осовської

Так само про непросте народження нового світу розповідає картина Уляни Осовської «Майже 10.000 виборців». Тут мова йде про містечко Іллінці на Вінничині , яке переживає разом з країною усі новітні процеси, включаючи Революцію гідності та війну на сході України. Однак проблема не в тому, аби все це пережити, а в тому, аби змінити власне життя. А зробити це буде не так легко. Незабаром в Іллінцях вибори мера. На посаду претендують кілька кандидатів, серед яких першу скрипку грають колишні, ще дореволюційні можновладці. Їм протистоїть герой нових часів, активіст, волонтер, людина, чиї найкращі риси проявила Революція гідності. Чи зможе він змінити ситуацію в Іллінцях, і чи підтримає його місцева громада?

Фільм торкається дуже гострої теми соціальної відповідальності, низової ініціативи та, зрештою, готовності так званих простих людей до радикальних змін власного життя. І в цьому випадку історія далека до завершення – перед нами процес, результати якого передбачити важко. Важливою у картині є її фактура, подробиці звичайного провінційного життя, наявний навіть деякий гротеск у показі представників влади, проте на перший план тут виходять звичайні люди, які прагнуть дати собі раду, пересилити страх та інерцію. Впадає в око, наскільки активнішими та сміливішими у картині є жінки, і це показово навіть з точки зору загальносвітових тенденцій, які все більшу ставку роблять на girl power.

Власне, цьому присвячено фільм «Вона та війна» Марії Кондакової, який дає портрет кількох жінок, учасниць воєнних дій. Як і у стрічці «Перша сотня», оповідь тут нелінійна, часто змінюються локації і дія переходить від однієї героїні до іншої, створюючи стереоскопічний ефект. І ця історія також про вибір, який доводиться робити щодня, про пошуки власного призначення, власного місця на війні та в мирному житті, а також про кохання.

«Вона та війна» Марії Кондакової

На відміну від інших подібних стрічок про жінок на війні, ця картина не має якоїсь окремої теми, не розповідає тільки про права жінок-військовослужбовців або тільки про їхні травми, тут війна просто є частиною життя, моторошною і страшною, проте не є більшою за саме життя. Життя не може обмежуватися війною, проте воно не може обійтися і без неї. Можливо, саме ця теза і є найважливішою для нас усіх. Річ у тім, що стрічка «Вона і війна», як і багато інших українських фільмів про недавню нашу історію, позбавляють усіх нас страху перед власним вибором, власною долею, що не може бути карамельно-солодкою через обставини, у яких ми опинилися, проте вона цілком наша, і з нею нам собі давати раду.

Українські фільми останнього часу, зображаючи драматичні перипетії, у яких опинилася наша країна й усі ми, не намагаються залишатися просто фільмами, вони дають відчуття спільної долі всіх нас, спільного шляху, спільної боротьби, і, врешті-решт, спільної перемоги.

Текст: Ігор Грабович

Чільне фото: кадр з фільму «Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової та Юрія Ґрузінова