Фестиваль IDFA, як завше, – великий корабель, на який збираються неймовірна кількість кінопрофесіоналів документальної індустрії та стрічок, що стануть топовими наступні кілька років. Яку IDFA ми обираємо? Для нашого сайту продюсерка та режисерка Марія Пономарьова та фестивальна програмерка Вікторія Лещенко поділилися своїм кращим кінодосвідом нинішних «документальних Канн».

Марія Пономарьова

Як і кожного листопада, уже п’ятий рік поспіль моє амстердамське життя повністю було віддане IDFA. Мені дуже подобається, що фестиваль традиційно збирає справді міжнародну кіноспільноту з усього світу: підете ви чи то на пітч фільму з Південної Кореї під час IDFA Forum, чи то на фільм з Уругваю із селекції IDFA on Stage, чи то перетнетеся біля Industry Desk з індійським режисером монтажу, який живе у Франції, або ж заскочите на норвезьку вечірку на човні в кінці дня. Головне всюди встигнути!

Усе цього року якось складалося для мене в «пари» на IDFA. У фільмі це могла бути одна тема, але зовсім протилежний наративний підхід, або ж схожа візуальна складова, проте зовсім різний меседж. Розпочався мій кіномарафон з двох стрічок Best of Fests про жіночий футбол – «Freedom Fields» Назіхи Аребі та «Домашніх ігор» Аліси Коваленко. «Freedom Fields» – фільм про жіночу футбольну команду в ісламській Лівії – захопив мене динамічно розказаною історією про боротьбу жінок з усієї постреволюційної країни заради можливості займатися футболом. Ми стежимо одночасно за декількома жінками різного походження й статусу, які хочуть грати разом на рівні із жінками з Лівану, Палестини, Тунісу та продовжувати тренування, попри відсутність підтримки уряду Лівії та погрози від релігійних радикалів. «Домашні ігри» ж фокусуються на сімейній історії, що розвивається на тлі кар’єри талановитої головної героїні в жіночому футболі. Ми спостерігаємо не за конфліктом за право грати, а за історією внутрішньої боротьби жінки між бажанням піклуватися про брата й сестру та ризиком втратити справу свого життя, яку емоційно й чесно розповіла Аліса за допомогою близького спостереження.

Фільм «In touch»

Ще одна історія підкупила мене своєю інтимністю – польська «In touch» Павла Зіемільського, що отримала The IDFA Special Jury Award for Mid-Length Documentary. Я бачила дуже багато стрічок, де візуальний підхід грає визначну роль, але в цьому випадку концепт проекції суворих ісландських пейзажів на стіни польських домівок, поєднаний з голосами розмов між Ісландією та Польщею по скайпу, працює як сильна метафора дистанції та роз’єднання між тими, хто поїхав, і тими, хто лишився.

Таке саме сильне враження на мене справив і візуальний підхід фільму «Island of The Hungry Ghosts» Габріелле Бреді, що отримав The Amsterdam Human Rights Award. Тактовно. І навіть тактильно-чуттєво знята історія про міграцію й відчуття невизначеності заворожує не тільки тим, як вона знята, а й тим, як поєднання процесів у світі тварин, людей і духів-привидів сплітаються за допомогою монтажу та вправній нарації в один рух.

Фільм «Island of The Hungry Ghosts»

Та моє серце остаточно вкрав уругвайський фільм «Vida a Bordo» саме тим, що побудований не на наративній складовій, а на потужному асоціативному поєднанні звуку та зображення. Вантажний корабель, що пливе з Монтевідео до Буенос-Айреса, – для глядача стає чимось більше, ніж поєднанням металу та механізмів, хоча й «танцю контейнерів, що грузять на палубу», режисер Емільяно Мазза де Лука приділив достатньо уваги. Корабель стає повноправним провідником крізь пожежі в хащах і дзеркальну рівність берега та води, будні корабельного життя членів команди та сум у листах і дитячих малюнках тих, хто лишився на берегу.

Фільм «Vida a Bordo»

Вікторія Лещенко

Кажуть, документальне кіно надає унікальну можливість – поглянути на себе з боку. Хоч що б ми уявляли про роботу організатора кінофестивалю, але, окрім «посвячених», мало хто насправді ходив колами «планірок», як це відбувається в них. Хай пробачать мені колеги, але якщо на тому світі існує спеціальне покарання для безталанного кінофестивальника, переконана, то гіперлуп з вічного планування.

Тож коли я побачила в програмі IDFA анонс на презентацію документального серіалу «The Village» про затятих мешканців невеличкого виноробського селища, які роблять свій кінофестиваль та VOD-платформу, це була чи не найперша подія, на яку зарезервувала собі місце. Бо, по-перше, ніщо так не втішає, як підглядання за поразками та перемогами колег. А по-друге, режисерка проекту Клер Сімон – моя давня любов та непохитне зацікавлення. Дуже сподіваюся, що це ім'я говорить саме за себе. Якщо ж раптом тільки збираєтеся загуглити, дещо з її робіт обов'язково гляньте тут. Клер попередила нас, що це 2-годинний work-in-progress серій, які вже найближчої весни транслюватиме Arte. «Хто досидить до кінця, – іронізує вона, – зможе поспілкуватися з нами опісля. 

Тож у кадрі маленьке селище, нетипова декорація для амбіційного документального кінофестивалю: культурна утопія у виноградниках та вишневих садках.  У серпні селище в Люссак на півдні Франції перетворюється на столицю документального кіно. Започаткований у 70-х, фестиваль зріс до впливової кіноплатформи. Фестивальний батько та візіонер Жан-Марі Барб в оточенні своїх виноградників, вишень та однодумців плекає амбіційні проекти щодо надання особливого культурного статусу регіону: чому мистецтво повинно йти не лише з Парижа! Разом з групою із 40 кінолюбителів вони створюють онлайн-платформу Tënk. Їхня мета – 10 000 підписників, тож їм потрібно передивитися та відібрати сотні документальних фільмів. 

Документальний серіал «The Village»

У вільний від зрощування винограду час мешканці селища долучаються до фандрайзингу, із цікавістю беруть участь в урбаністичних ініціативах, як-от заняття з йоги. Уже два роки клер Сімон стежить за злетами та падіннями сумнівної утопії з її гармонійною, культурною та аграрною спільнотами. Результати її дослідження – 10 серій про надії та мрії, давні ремесла та новітні технології. Але передусім (і для мене це ключове) про архітектуру побудови стосунків усередині команди, з її конфліктами, амбіціями, розчаруваннями та проривами. Значна частина відео – ті самі планування, які Клер, за її словами, знімала десятками годин. Її герої щиро дивувалися, навіщо їй стільки тужливого матеріалу. Свята правда, подумала я. Пояснення Клер, насправді, неочікуване. З відстані свого віку вона бачить величезну зміну стосунків людини з її роботою в сучасному світі. Робота нині більше, ніж просто робота. Робота заміняє релігію. Мало просто її мати, як колись. Вона мусить задовольняти, реалізовувати, збагачувати. І якщо щось із цього пробую, «Х'юстон, у вас проблема». Робота повинна стати життям і навпаки. Оскільки вона така життєдайна та класна, життя мусить бути їй підпорядковане. Тут хотілося б одразу поставити гіперлінк на цьогорічний фільм-переможець нідерландського конкурсу, де в дусі Роя Андерсона показана невгамовна потреба сучасних людей мати коучів з особистісного ровизвитку. Примітно, що на одному з внутрішніх семінарів для самих коучів, викладач порівнює коуч-культуру з альтернативою тій самій церкві та релігії. 

Схоже, культурний сектор плекає це з особливою наполегливістю. Саме тому Клер тут обрала порівняно невеликий фестиваль, «бо кіно має особливу силу до збільшення». Її мета – збільшити на наших екранах ті кардинальні зміни, які нам варто відрефлексувати.

Що ж, можна сказати, перший офіційний кінофестивальний making-of нарешті з'явився. Шкода, що не в нас. Завжди переслідувало відчуття, що хтось мав би зафільмувати «Молодість» чи Docudays UA у процесі роботи. Але він знятий не про нас. Утім так нагадує нас. І кожен кінофестиваль, і кожен культурний проект, коли йдеться про людей у них. Про апостолів нової віри. І як на мене, у цьому особлива геніальність його творців.

Текст: Марія Пономарьова та Вікторія Лещенко

Фото: Марія Пономарьова