Цьогорічний прокат DOCU/ХІТ українськими містами почався одразу після березневого фестивалю в Києві й закінчився минулого тижня просто неба в Одесі. Чотири міста, п'ять великих екранів і три найпотужніші стрічки Docudays UA-2018. Про те, як пройшла мандрівка DOCU/ХІТ по Україні, – читайте в нашому блозі. Враженнями від програми DOCU/ХІТ поділилися глядачі.
В Одесі покази DOCU/ХІТ відбувалися у Зеленому Театрі
Нана Гольденберг
дослідниця міст, «4City» (Одеса)
«Боббі Джен» – це камерне й щире кіно про кожну з нас. Зняте наче на ходу, воно не викликає того незручного почуття, немов ти підглядаєш. У цій швидкоплинній повсякденності ховається все найважливіше, що відбувається в нашому житті, – це і складні рішення, і спроба знайти себе, свій метод, налагодити відносини із сім'єю й коханим, і дуже милі, сентиментальні моменти близькості, внутрішні жарти, зрозумілі не всім. Боббі – сильна, експресивна жінка, дуже наполеглива, але водночас ніжна та емоційна. Я нічого не чекала від цього показу, але він дозволив мені видихнути, розібратися у своїх почуттях.
Показ фільму «Останні люди в Алеппо» на Docudays UA-2018
Олександр Ринк
В «Останніх людях в Алеппо» вистачає захопливих сцен, але одна з найбільш зворушливих – спроба жителів міста на кілька годин забути про страшну реальність навколо, звозивши дітей на ігровий майданчик. Навряд ви почнете краще розуміти тонкощі геополітики, адже режисер не намагається проаналізувати причини самого конфлікту. На відміну від тисяч матеріалів і репортажів на цю тему, картина Файяда зі скорботою та тривогою занурює нас у тремтяче під обстрілами місто й блискуче передає почуття людей, які живуть і гинуть у ньому. Це важкий для перегляду, але вкрай важливий фільм, після якого вас ще довго будуть мучити питання про людяність кожного з нас. Але хіба не заради цього ми ходимо на документальне кіно?
Дарина Ніколенко, медіа-координаторка DOCU/ХІТ представляє фільми в Одесі
Влад Романьков
громадський активіст (Харків)
Ті питання, які виникають у головної героїні фільму «Боббі Джин», ставлять собі всі. У кожного з нас є власне життя, де нам потрібно робити важливий вибір, де іноді ми пливемо за течією чи боремося зі страхами, які охоплюють наші голови та серця. Таким я побачив життя Боббі. Таким я бачу зараз і своє. Цим ця стрічка мене й підкупила.
Валерій Пузік
«Останні люди в Алеппо» – дуже важливий і необхідний фільм. Так, він важкий для перегляду; так, після нього буде дуже багато питань, будуть сльози на очах, і серце щоразу буде битись дедалі частіше й частіше. Цей фільм – яскравий приклад прямого кіно, це стохвилинний репортаж із центру подій, розповідь про життя в пеклі, де немає належної медицини та житла, де зустріч друзів на вулиці може розцінюватися як привід для обстрілу, а школи та лікарні вже давно перетворилися на купу каміння, і попри це, «Останні люди в Алеппо» – ода людяності.
Показ фільму «Віддалений гавкіт собак» у Києві
Ольга Склярська
перформерка (Львів)
«Безмежне тяжіння до мистецтва, гаряча любовна лінія та висока інтимність документалістики дають відповіді на питання, що ховаються в найпотаємніших глибинах нашого «я». Поняття простору й часу, особистого, приватного чи вільного для дії, як і несамовита, аж до гіпнозу, концентрація на власному тілі. Постає так звана площина, у якій можна залишитися наодинці фізично й морально. Документальний фільм «Боббі Джин» – це високо естетична історія непересічної, сильної, пристрасної Жінки нашого часу».
Показ фільму «Боббі Джен» в Одесі
Світлана Ославська
критикиня, дослідниця Zbruc (Львів)
«Стрічку «Віддалений гавкіт собак» («The Distant Barking of Dogs») данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта починаєш дивитися із сумнівами. Чи уникне вона звичних для такої теми штампів? Авторам фільму це вдалося. Фільм – не тільки про те, як тяжко жити під обстрілами, а й про те, що дозволяє там вижити й зберегти в собі людське. Герої стрічки мають для цього три головні речі: любов, турботу й обов’язок».
Режисер «Віддаленного гавкоту собак» на презентації фільму під час Docudays UA-2018
Вікторія Бронза
менеджерка культури (Харків)
«Наскільки ми вміємо володіти своїм тілом, наскільки це тіло приносить нам насолоду? І чи вміємо ми не соромитися цієї насолоди? Фільм «Боббі Джен» – про це. Про тілесність. У фільмі багато природної еротики, відвертості й хорошого перформативного мистецтва. Це історія про жінку, сміливістю якої хочеться захоплюватися. Історія про щирість із собою. І як сказала Боббі: «Інколи треба шукати задоволення в тому, що тебе обтяжує».
Чільне фото: показ фільму «Останні люди в Алеппо»
