Показ документальної стрічки «Процес. Російська держава проти Олега Сенцова» режисера Аскольда Курова – спеціальна подія цьогорічного фестивалю. Марія Томак, правозахисниця, модераторка конкурсу DOCU/ПРАВА, розповідає, чому фільм «Процес» складно сприймати як кіно.

«Процес» – це частина життя – мого та людей, які мене оточують, а для декого з них – важка особиста та сімейна драма. Ось Олег, якого я жодного разу в житті не бачила наживо, але він уже як рідний. Його сестра Наталя, яка вже не вписується у формальну категорію «потерпіла». Ось адвокати, які представляють інтереси цілого корпусу українських бранців. А ось «колега» Олега по кримінальній справі, Гена Афанасьєв, який став нашим колегою по активістській діяльності після звільнення та повернення до України.

А ще це кіно – частина не лише локальної, особистої, а й глобальної історії – опору воєнній агресії в Криму, Україні й (щоб без зайвої скромності) Східній Європі.

Тому для багатьох певні фрагменти фільму будуть дуже знайомими. Скільки б разів я не чула промову Сенцова – «Суд оккупантов не может быть справедливым по определению. Ничего личного, ваша честь…» – щоразу мурашки по шкірі. Так само зі сценою телефонної розмови доньки Аліни з батьком Олегом, який перебуває за тисячі кілометрів. Скільки б разів ви не бачили ці кадри, але протистояти зворушенню неможливо. І не потрібно.

Бо, власне, найскладніше сьогодні – залишатися зворушеним, утримувати емоцію. Саме в цьому полягає головний челендж – зберегти небайдуже ставлення до справи Олега та справ інших бранців на тлі поставлених на потік арештів та нескінченних поганих новин у країні, що веде війну.

Фільм повертає відчуття того, наскільки масштабною насправді є історія кримського режисера, який вирішив чинити спротив, вириває її з потоку буденності й викликає думки: ще не все можливе зроблене для порятунку Олега.

Фільм стане ключем для тих, кому цікава суть процесу над Сенцовим, Кольченком, Афанасьєвим та Чирнієм, хто ще не встиг заглибитися в деталі слєдкомівського театру абсурду, подивитися на обличчя суддів та прокурорів, оцінити аргументи невинуватості фігурантів процесу. У стрічці використані, зокрема, матеріали оперативної зйомки та детально розбирається позиція державного обвинувачення, але це відбувається без переобтяження юридичною казуїстикою та правовими макропланами.

Процес над Сенцовим Аскольд Куров показує в широкій панорамі російської агресії та – що вкрай важливо – кримського руху опору окупації, а також – ще ширше – репресивних трендів у Росії. Наприклад, один із героїв стрічки, аналізуючи «надзавдання» «справи Сенцова», говорить про те, як точкові репресії за допомогою медійного інструменту досягають масового ефекту. Не потрібно влаштовувати новий 37-й рік, для залякування достатньо створити гучне та ефектне «піар-правосуддя».

Це справді саме те, що відбувається сьогодні в Криму. І з проукраїнськими активістами, які досі наважуються демонструвати свої погляди. Як, скажімо, Володимир Балух, у якого на горищі несподівано «знайшли» боєприпаси, коли стало зрозуміло, що він не боїться адміністративок і he will not calm down. І особливо з кримськими татарами – хоча тут можна посперечатися, чи маємо справу з точковими репресіями або все ж таки вже з масовими. Символічно, до речі, що в тому самому суді, який ми бачимо на екрані в стрічці «Процес», пізніше, влітку 2016-го, судитимуть четвірку мусульман із першої з так званих «справ Хізб ут-Тахрір» – Руслана Зейтуллаєва, Ферата Сайфуллаєва, Нурі Прімова та Рустема Ваітова.

Погоджуючись із думкою про досягнення подібними show trials масового ефекту, я все ж таки вважаю, що у випадку з Олегом Сенцовим та деякими іншими в’язнями технологи так званого «приєднання Криму» схибили. Хоч вони й розраховували на ефектні процеси, але не сподівалися на те, що серед об’єктів кримінальних справ з елементами фантастики виявиться Олег Сенцов.

Я не знаю, коли буде звільнено Олега. Але точно знаю, що він уже переміг. Сподіваючись зліпити черговий пропагандистський сюжет для й без того заляканого народу (таких сюжетів весною 2016 року було вдосталь), Кремль отримав живу легенду, відродження дисидентства, повну дискредитацію путінської Росії, «присоєдінєнія» Крима та ввічливості «вєжлівих людєй».

Для мене особисто головне питання й виклик у тому, як Олег оцінить роль України у своїй долі.

На сьогодні за нинішніх умов я не бачу жодного серйозного прогресу в справі звільнення Олега, так само, як і решти людей, які незаконно утримуються Росією. Не потрібно зайвих пояснень щодо того, що або хто є коренем зла, хто здійснює незаконні арешти, застосовує тортури та фабрикує справи. Але чи достатньо робить Україна? Чи можна вважати достатніми та ефективними зусиллями майже механічне нагадування під час будь-яких міжнародних перемовин про те, що Росія утримує в себе українців із політичних мотивів і ще щонайменше 113 заручників у підвалах Донецької та Луганської областей? По-моєму, цього недостатньо.

Підносити когось на п’єдестали, присуджувати звання Героя, використовувати в політичному піарі та для дезавуювання супротивника й при цьому навіть не зустрітися з родиною цієї людини – це так у нашому стилі. Бронзові герої кращі за живих. Бо живі – вони якісь занадто живі...

Тоді як кількість заручників зростає, у держави немає жодної стратегії системної реакції на проблему. І відповідальної інституції чи особи також. Звинуватити немає кого.

Саме тому використаю цей майданчик, щоб висловити нашу з колегами думку про потребу системного підходу до проблеми. Разом з Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Харківською правозахисною групою ми розробили концепцію стратегії, яка, на нашу думку, може допомогти в справі звільнення.

Ключове в ній: тиснути на Росію для відокремлення в межах переговорного процесу гуманітарних питань від політичних та спробувати перевести перемовини довкола всіх категорій заручників та незаконно утримуваних осіб на окремий майданчик. Спроба нав’язати Росії рамки Міжнародного гуманітарного права та Міжнародного права прав людини (звісно, із паралельним прийняттям цих правил, зокрема, Україною) може спрацювати за умови тиску на Москву з боку західних партнерів. Чому б не спробувати цей варіант? Наостанок хочу зізнатися. Займаючись тривалий час темою «в’язнів Кремля», я написала всього-на-всього кілька листів ТУДИ й досі не написала жодного листа Олегу Сенцову. Щоразу думаю: ну що Я ЙОМУ можу розповісти? Що все буде добре та ми всіх звільнимо?

Не написала ще й тому, що все ж таки розраховую на особисту зустріч найближчим часом.

Я ще не наважилася, але ви неодмінно напишіть:

677004

г. Якутск, ул. Очиченко, д. 25.

Сенцову Олегу Геннадьевичу, 1976 г.р.

Фотографії - кадри з фільму «Процес. Російська держава проти Олега Сенцова» режисера Аскольда Курова