Телевізійна компанія у невеликому місті Цаленджиха – це журналістка й оператор. Саме вони у фільмі Саломе Яші, що також є членкинею журі цьогорічного конкурсу DOCU/КОРОТКО, стають нашими провідниками у повсякдення грузинської провінції.
Весільне святкування, конкурс краси, збори у муніципалітеті, передвиборні дебати та відкриття пам’ятників – ми спостерігаємо ці історії для телевізійних сюжетів та іноді, услід за режисеркою, відводимо погляд на те, що, можливо, не потрапляє у фокус камери журналістів. І те, що ми бачимо, видається напрочуд впізнаваним для ока українського глядача: занедбані будинки культури – натомість пошуки краси в химерному прикрашанні; безладні політичні засідання та традиційні обряди – нашарування сучасності, притаманне для пострадянського простору, де чуттєвий народний спів на напівзруйнованій сцені лунає як влучна метафора для однієї з країн колишнього соцтабору. Герої фільму є провідниками, але Саломе Яші не йде за ними: ми не знаємо їхніх мотивів і ставлення до тих чи інших подій, які вони фіксують – лише щиру відданість своїм щоденним історіям. Вона створює фільм, ніби малює ландшафт, де завдяки маленьким подіям вибудовується панорама цілої країни.
«Протягом декількох років я працювала у грузинській телекомпанії, тож мій перший досвід у журналістиці став відправною точкою для цього фільму. Мене вже давно цікавить тема виробництва інформації. Одного разу я побачила місцеву газету одного невеличкого англійського містечка, де новина з першої шпальти була настільки незначною, такою неважливою в порівнянні зі світовими новинами, що це змусило мене замислитися про новини малих міст, і що є важливим для невеликих громад.
Я шукала невеликі регіональні телевізійні станції по всій Грузії. Я відвідала близько десяти у процесі дослідження, і обрала канал у Цаленджихасі, який ви бачите у фільмі. Я вже зустрічалася з цією журналісткою раніше у Тбілісі під час навчання, і мені імпонувала її м’якість і дуже спокійна відданість своїй професії. Мене також приваблювало те, наскільки вмотивовано директор керував компанією попри дуже низькі доходи. Інтер’єр студії та візуальне середовище також стали вирішальними факторами у моєму рішенні знімати саме там.
Для мене назва фільму «Осяйне світло заходу сонця» має подвійне значення: осяйне означає яскраве, привабливе, красиве, а захід сонця – це кінець, декаданс.
Хоча я вивчала документалістику в Лондоні, я, ймовірно, недостатньо довго жила в Європі, щоб забути те, скільки радості мені дає Грузія. Але іноді краще бути далеко, відчувати відстань, аби вона не поглинула тебе повністю. Ця відстань є важливою, але також важливо відчувати спорідненість. Я б не хотіла віддалитися, адже тоді я втрачу відчуття і розуміння місцевого населення і побуту. Не думаю, що я надто ностальгічно чи сентиментально ставлюся до своєї країни. В основному я ставлюся критично, і останнім часом – співчутливо. Я проводжу більше часу тут, у Грузії, і мені дуже подобається тут жити. Для мене ця країна – це мінне поле, де треба або дуже обережно ходити, або просто позбутися мін. Тут життя схоже на азартну гру – воно непередбачуване, прекрасне, стражденне, богемне і бідне.
Документалістика в Грузії за останні кілька років зазнала значного розвитку. Коли ми заснували продакшн-компанію Sakdoc Film у 2008 році, маючи на меті не лише виробництво власних документальних фільмів, але й розвиток документального кіно в регіоні, навколо нас було дуже мало документалістів. Люди сприймають документальні фільми як те, що дивляться по телевізору – фільми про природу, тварин та етнографію. Тепер у нас є Кавказька асоціація документалістів і документальний фестиваль CinéDOC-Тбілісі. Переважає соціальна тематика, але фільми знімають на різні теми, і багато з них – дуже якісні роботи, які отримують міжнародне визнання.
Наприкінці фільму я дозволила протагоністам записати так званий дисклеймер. Насправді наприкінці зйомок місцевий уряд почав хвилюватися про те, яким вийде фільм. І, чого й слід було очікувати, вони допитували і залякували не нас, але телевізійну станцію, з якою ми співпрацювали. Мої друзі запропонували відзняти цей процес, і я подумала, що це чудова ідея. У цьому дисклеймері вони могли б зректися відповідальності за все, що відбувається на екрані, і запропонувати своє бачення фільму. Було дуже помітно, що їм не по собі через те, що я вирішила знімати. У мене немає відповіді на їхні коментарі. Я, може, й не погоджуюся, але я розумію їхню точку зору. Я думаю, справедливо дати їм право висловитися, адже більшу частину фільму глядач бачить крізь призму режисера.
Мене завжди надихав Сєрґєй Дворцевой. А також мій учитель Ґідеон Коппель і його фільм «Спи з люттю». Що стосується цієї конкретної стрічки, важко точно вказати, які саме фільми на мене вплинули. Коли ти працюєш над фільмом, все, як правило, починається з іскри, яка потім розростається незрозумілим тобі чином, але, безумовно, є інші фільми, які заохочують тебе мислити вільно. Під час роботи над цим фільмом, «Після мороку світло» Карлоса Рейґадаса був одним з таких заохочень.»
26 березня, 16:30. Дискусія «Чому «жіночий погляд» має значення та навіщо кіногалузі авторки». Модеруватиме подію спеціальна гостя фестивалю – Алексія Муіньос Руїс, заступниця директорки Європейської жіночої аудіовізуальної мережі (EWA). Її співрозмовницями стануть режисерки, чиї роботи можна побачити в програмі фестивалю: Метте Карла Альбрехтсен (фільм «Венери») та Саломе Яші («Осяйне світло заходу сонця»).
Спілкувалася Дарина Ніколенко
Чільне фото: «Осяйне світло заходу сонця» (реж. Саломе Яші)
