Виробництво-ринок-споживання – усі герої фільмів програми ПОКОЛІННЯ С. (СПОЖИВАННЯ) намагаються видертися із цього замкненого кола із різним успіхом, але їхні потуги однаково зігрівають серце.
«Капуста, картопля ті інша сатана» – своєрідний кінематографічний бур’ян, який виріс із звичайного походу на ринок. Одного разу румунський режисер Шербан Джеорджеску поїхав купити капусти для мами. За межі міста, бо так дешевше. Та потрапив у справжній абсурд кафкіанського світу на фермерському оптовому ринку. Давати продавцю 10 євро та просити дати на всі гроші капусти було дуже необачно, як виявилося, бо режисеру відвантажили 250 кг відбірної капусти, яку він насилу запхав у свою автівку, а по ринку ще довго шепотілися з такої шаленої вдачі продавця. Зовсім не розуміючи, що відбувається та як таке взагалі може бути, Шербан на рік орендує у місцевого фермера в містечці Лангулету (Південна Румунія) гектар землі та намагається жити за побутовими та виробничими канонами тутешніх аграріїв. Ціль – зрозуміти, як вони зводять кінці з кінцями, якщо зрештою змушені продавати свій товар за безцінь, повільно виконуючи витончене економічне харакірі. І це тільки початок фантасмагоричного занурення у картопляно-капустяний рай виробництва та ринкове пекло його продажу. Цей трагікомічний коментар соціальної травми цілого суспільства, на шляху до процвітання та успіху якого щось пішло не так, якимось фантастично жахливим чином аж занадто болісно нагадує наш власний. Історія героїчного дауншифтингу режисера фільму навіть виглядає величезним трюком, розіграною на камеру вигадкою та якимось шахрайством, бо повірити в те, що так справді живуть, виробляють продукт з тим, щоб так із ним – неможливо.
Якщо ви дивилися постапокаліптичний «Снігобур» (Snowpiercer, 2014), то одкровення фільму «Жуки» щодо майбутнього раціону людства не буде виглядати дивним. З самого початку це кіно стверджує, що ще трохи – і наша щоденна їжа не буде істотно відрізнятися від протеїнових брикетів, виготовлених з комах, якими годували рабів у «Снігобурі», соціальна метафоричність якого постала у вигляді потяга, у якому останні на світі люди їздять по колу по спустошеній Землі. Але «Жуки» не роблять таких песимістичних висновків. Принаймні фільм дає зрозуміти, що комахи можуть бути досить смачними. Просто їх треба вміти готувати. Цей фільм, звісно, буде заборонений до показу у всіх комах світу, як жорстокий та сповнений насильством до них фільм, але для Homo Sapiens він виглядає як гастрономічне дослідження, яке ставить собі за мету розширити способи, якими можна приємно подразнювати його рецептори смаку. Ми бачимо, як члени данської некомерційної організації Nordic Food Lab мандрують світом та з апетитом ласують мурашиними яйцями у Мексиці, смажать тільки-но здобуту королеву термітів в Уганді, та наминають здоровенних хробаків, видобутих з коренів дерева в Австралії. Але з тим, як вони описують свої смакові враження, «Жуків» не так лячно це дивитись. Зовсім навпаки. Та й більшість цих продуктів – делікатеси у своїх країнах. Але окрім пізнавальної цінності, цей фільм виростає у щось більше, ніж досліджувальні гастротури. Це не тільки погляд під дивним кутом на те, що ми їмо. Його герої – у якомусь сенсі наївні романтики, які воліють змінити сам підхід до споживання їжі сучасним суспільством та роблять конкретні кроки до втілення своїх мрії. Але при цьому «Жуки» є, мабуть, найбільш скептичним з усіх трьох фільмів щодо системи споживання як такої, та найбільш драматичним, оскільки неприємне прозріння одного з героїв відбувається під час фільмування.
Там, де закінчується «Жуки», починається естонський «Вийшло з моди». Його героїня, фешн-дизайнер Реет Аус, працює у свідомому протесті до сучасної системи «швидкої моди» (fast fashion), системи безперебійного перенасичення ринку модного мас-маркету. Її вибір – апсайклінг, тобто повторне перероблення речей та тканин, які вже були в уживанні. Але при тому, що напрям цей досить трендовий останніми роками, його ринкова частка непомітна та займає якісь долі відсотків загального виробництва одягу. Таким чином, щоб боротися з монстром, треба спочатку ретельно його вивчити. «Вийшло з моди», який знімався п’ять років, починається як документальний детектив, у якому героїня намагається з’ясувати, чим є в технологічному та екологічному сенсі звичайна та типова річ мас-маркету – джинси Zara за 20 євро. Хто, з чого, як та де виготовив цю річ. Тому ми побачимо перуанську родину, яка усе життя вирощує бавовну на своїх 7 гектарах, сумнозвісні бангладеські потогінні цехи, де працюють, не розгинаючи спину, за 8 доларів на місяць, та нью-йоркський офіс PVH (власник брендів Tommy Hilfiger Calvin Klein), де й гадки не мають, як виготовляються їхні речі. Але насправді у цьому кіні відсутній усілякий викривальний пафос. Його найбільш симпатична риса у конструктивності. Завдання, яке ставить перед собою героїня, – вивчити систему та зрозуміти, що з нею не так. Але найбільш, мабуть, дивне те, що їй вдається набагато більше – знайти точку входу у коло виробництва, яке обертається зі скаженою швидкістю, не зважаючи ні на кого, та зробити свою маленьку, але важливу справу.
Текст: Сергій Ксаверов
Чільне фото: «Капуста, картопля ті інша сатана» (реж. Шербан Джеорджеску)
