Якщо ви були гостями торішнього фестивалю Docudays UA, у вас може виникнути відчуття флешбеку – «У променях сонця» Віталія Манського продовжить «День визволення» режисерів Уґіса Олте та Мортена Траавіка, що оповідає про перший концерт західного рок-гурту в історії Північної Кореї, а на зміну відважним «Українським шерифам» Романа Бондарчука приходять не менш харизматичні молоді музиканти з херсонського оркестру Dixie Land.

Третій фільм із музичним акцентом, який потрапив до програми DOCU/АРТ, «Мелодія шуму» швейцарської режисерки Ґітти Ґcелл змусить пригадати хіт 2010 року – ігровий фільм «Звуки шуму» про «терористичну» групу барабанщиків, що використовують всілякий вуличний інвентар як музичні інструменти і планують захоплення свого міста нечуваним донині твором мистецтва. Лише у «Мелодії» йдеться про реальних людей, для яких вилов чудернацьких звуків із навколишнього середовища – життєве покликання, філософія буття, зрештою, захоплива гра, яка з кожною новою знахідкою – як-от скрип садових воріт чи дзенькіт монети, що дотикається до поверхні керамічного посуду, – додає азарту та адреналіну у кров.

Цікаво спостерігати не лише за злиттям документального кіно та музики, але й за тим, як режисерами зображається час: фільм-закриття «День звільнення» охоплює проміжок, у межах якого був створений світ; протягом шести днів словенський альтернативний рок-гурт Laibach на чолі з режисером-постановником концерту Мортеном Траавіком підлаштовуються до суворих вимог і правил авторитарного режиму Північної Кореї – йдуть на поступки, виключаючи з треклісту незручні композиції чи надто радикальні візуальні рішення, не мають права вільно пересуватись, перебувають буквально заручниками наглядачів від режиму. На тлі монтажу сцени учасники гурту (до слова, забороненого в Росії через наругу над російськими національним гімном) міркують про те, що, попри цензуру й численні обмеження, культурний обмін при цьому не спиняється. І поки на кордоні з Південною Кореєю із гучномоців лунає антикомуністична пропаганда та стрілянина, на сьомий день глядачі муситимуть відповісти для себе на актуальні і для України питання: де пролягає етична межа, що визначає, у яких країнах артисти можуть виступати, а у яких – ні; чи все мистецтво є політичним за своєю природою; чи блага мета (показати альтернативні цінності і погляди), зрештою, виправдовує засоби її досягнення?

Dixie Land Романа Бондарчука (програма DOCU/ЮНІСТЬ), з одного боку, здається незавершеним чи неповним, а з іншого – цілком у дусі французьких імпресіоністів на екрані розгортаються цикли життя і становлення людини. Наприклад, коли малеча раптом перевтілюється у підлітка чи дорослого і починає усвідомлено брати відповідальність за свої рішення, як-от Роман, який їздить на слухання у музичний інтернат у Харкові й день за днем проживає ту саму рутину: «Так а хто казав, що буде весело? Всі через таке проходили. Чим я відрізняюсь від інших? Мені здається, нічим». Dixie Land – це історія про дитячий оркестр, заснований Семеном Ривкіном після його повернення з Другої світової війни у Херсоні. Заразом, у фільмі не говориться, звідкіля походить любов чоловіка до музики, або ж як він добирав учасників оркестру; глядач не отримує жодних ввідних, але достатньо раз почути їхню гру та кілька дошкульних коментарів Семена Миколайовича, аби скласти уявлення, з якою відданістю вибудовувались його стосунки з учнями, як тремко виграновувалися таланти.Це стрічка про велику людяність, і час у ній – розлоге морське полотно.

У «Мелодії шуму» він набуває іншої форми. Час застигає у моменті, коли вимикаються усі людські чуття, окрім надтонкого слуху. Група ентузіастів із широким музичним бекґраундом не звужують свою увагу до роботи з традиційними інструментами чи комп’ютерними програмами. Вони ходять вулицями, лісами і галявинами, не цураються сміттєзвалищ, зазирають у крамнички домашнього побуту, і на своєму шляху торкаються кожного об’єкту чи матерії, що потенційно може містити у собі звук. Часом вони вдаються до комбінування різноманітних предметів, аби віднайти їхнє особливе звучання. А коли, зрештою, домагаються ідеальної форми звуку чи то природного вайбу, вони вписують його у складнішу композицію. Наприклад, таку, що органічно поєднується із шелестом дощу, що розпочався під час створення треку. На думку неминуче спадуть асоціації з виконавцями Depeche Mode, Nine Inch Nails, Sigur Rós чи Бйорк, кожний із яких свого часу звертався або до індустріального, металевого, або природного, космічного звучання.

Чи є у цих експедиціях цінність для розвитку сучасного музичного процесу – сумнівно. Часто живе виконання викликає у публіки щирий сміх. Віртуозність музикантів, які грають на установках зі сміттєвих баків, труб та іншого мотлоху, справді розважає і захоплює відвідувачів фестивалів у Китаї, але найважливіше в цій історії – це те, як найдивакуватіші люди, не знаючи ні вікових, ні будь-яких інших обмежень, створюють для себе ніші й наповнюють їх смислом.

Текст: Даша Стокоз

Чільна світлина: «Мелодія шуму» (реж. Ґітта Ґcелл)