Новий проект Довженко-Центру «Чорнобиль [не]видимий» – колекція з 15 українських документальних фільмів про події до та після аварії 1986 року – це одна з перших спроб переосмислити вплив цієї катастрофи на український кінематограф і культуру загалом.
Чотири найбільш виразні стрічки покажуть під час презентації видання у суботу, 25 березня, у Будинку кіно. «Чорнобильська атомна» (1974, УРСР, реж. Леонід Автономов); «Ланцюгова реакція» (1978, УРСР, реж. Володимир Георгієнко); «Чорнобиль. Хліб на розломі» (1986, УРСР, реж. Олександр Косінов); «Невиданий альбом» (1991, УРСР, реж. Віктор Кріпченко, Володимир Тараненко) – фільми, що спромоглися передати як утопічний ентузіазм атомоградів, героїзм ліквідаторів, операторів, пожежників, так і окреслити прийдешні зміни посттравматичної доби.
Про спеціальну подію фестивалю розповідає Стас Мензелевський, кінознавець та науковий працівник Довженко-Центру.
Ось уже 30 років Чорнобильська аварія, цей enfant terrible української екології та культури, тримає в напрузі наше суспільство. До сьогодні небайдужі громадяни запитують: як така подія взагалі могла статися, що ж трапилося насправді, хто винен, і зрештою, що робити далі? Держава продовжує згадувати про Чорнобиль швидше за інерцією, викликаною офіційними урочистостями та ювілеями.
Одразу після аварії, масштаби та наслідки цієї події намагаються осмислити знакові західні філософи, часто лише для того, щоб визнати безпорадність людського пізнання перед унікальністю катастрофи. Політологи та історики поквапилися оголосити прихід нового світового порядку та проголосили Чорнобиль передвісником краху соціалістичної блоку задовго до падіння Берлінської стіни. Разом із Голодомором Чорнобиль став ключовим етапом переосмислення та переоцінки радянського періоду української історії, формування нових варіантів «культурної пам’яті» та «національної історії».
Фільм «Чорнобильська атомна»
Через 18 днів після Чорнобиля на місце аварії виїхала перша знімальна група. Через 30 з лишком років про Чорнобиль знято десятки фільмів, як художніх, так і документальних. Як правило, аварію намагаються зобразити лише для того, щоб визнати її унікальною подією, що вислизає від зображення (репрезентації) та стає невидимою. Проте йдеться не лише про офіційну радянську цензуру, яка намагалася маніпулювати масштабами аварії протягом кількох років. Навіть з візуальної точки зору, сама аварія на ЧАЕС – це специфічна подія, оскільки радіація не фіксується людським оком. Наразі ми маємо у своєму арсеналі корпус конкретних образів, пов'язаних з аварією: фото- та відеозвіти процесу ліквідації, зруйновану будівлю четвертого енергоблоку, і, хоч і досить рідкісні, свідчення біологічних мутацій. Поступово до цього арсеналу стали додаватися панорами евакуйованої та напівзруйнованої Прип'яті. Подібна ситуація дає широкий спектр можливостей для побудови канонічної кіноіконографіі.
Фільм «Ланцюгова реакція»
Загалом, етапи чорнобильської фільмографії майже збігаються з трьома стадіями роботи з травмою: пізнати правду – пом’янути жертв – покарати винних. Ентузіазм доаварійних фільмів поступається іншим афектам. У перший рік після аварії, поки радянський раціоналістичний науковий пафос ще не втратив своєї легітимності, «Київнаукфільм» знімає чотири «оптимістичні» стрічки, що покликані нормалізувати катастрофу, ввести її в діапазон допустимих похибок. Ці фільми створюють доволі анахронічне враження. Однак у той самий час на «Укркінохроніці» знімуть «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» Володимира Шевченка – один із канонічних поставарійних фільмів. Саме хроніка стає «мейнстрімним» чорнобильським жанром, покликаним зафіксувати все те, що не вдається наративізувати, зобразити правду та уроки трагедії для прийдешніх поколінь. Проте цей пафос змінюється після проголошення незалежності України. Кінематограф починає активно реагувати на літературно-публіцистичний чорнобильський канон другої половини 1980-х, що заклав підмурки нової національної ідентичності.
У 1988 році вийшла поетична збірка українського поета, кіносценариста, політика Івана Драча «Храм Сонця», в якому була опублікована ключова для кодифікації чорнобильської травми поема «Чорнобильська Мадонна». У тому ж році Володимир Яворівський видає роман «Марія з полином у кінці століття». Початковий пафос Чорнобиля як соціально-екологічної катастрофи обертається своєю протилежністю. «Марія, Марія та Марія не та. Та зродила Христа, ця – антихриста», – цей рядок з «Чорнобильської Мадонни» вписує Чорнобиль до трансісторичного контексту, перетворює його в одну з глав вічної боротьби добра і зла, щось «немислиме» і «невимовне». Виникає така риторична фігура, як «Чорнобиль душі». Вибух реактора пов’язується з підступами демонічних сил, зокрема Антихриста. Християнська риторика успішно виводить на авансцену фігуру мученика-жертви. І в силу вже конкретних географічних обставин, виняткову роль в цьому духовному конфлікті судилося зіграти Україні. Чорнобильський дискурс переводиться в зону метафізики.
Фільм «Чорнобиль. Хліб на розломі»
Як наслідок, Чорнобиль вкотре стає невидимим, але вже із соціальної перспективи.
По-перше, кваліфікація Чорнобильської аварії як «немислимої» та «незображуваної» трагедії сприяє не так її успішному подоланню, як відтворенню, хай і незумисному, радянської інтенції – приховати правду, зробити Чорнобиль невидимим у медійному полі. Адже Радянський уряд був найбільше зацікавлений у мовчанні, байдуже – публіцистичного чи аналітичного штибу.
По-друге, постійна експлуатація образу Чорнобиля як радикальної екологічної загрози, відтіняє безліч інших актуальних викликів довкілля. У ситуації, коли будь-яке критичне дистанціювання від апокаліптичного і національно-жертовного образу аварії провокує критику та звинувачення в українофобстві, варто пам'ятати про критичний рівень забруднення на дорогах, незаконну вирубку лісу та знищення паркової інфраструктури, масштабні викиди промислового виробництва, затоплені шахти, отруєні ґрунтові води і т.д.
Тоді як зробити Чорнобиль видимим – означає звернутися до його соціальної складової і доль реальних людей, а не продовжувати жахатися привидів метафізичних абстракцій.
Фото надані Національним центром Олександра Довженка