Режисер Джонатан Літтелл розповідає про свій фільм «Неправильні елементи», метод реконструкції та психодраму.

На Docudays UA буде представлений фільм автора скандального роману «Благоволительниці» Джонатана Літтелла «Неправильні елементи» про військові злочини в Уганді. Герої цього фільму (Майк, Джефрі, Найті) – колишні солдати антиурядового руху «Господньої армії опору». Викрадені «армією» ще в підлітковому віці, вони тепер намагаються жити новим життям. Це фільм про те, як людина може одночасно бути жертвою і вбивцею, «неправильним елементом» у суспільстві.

Ви усвідомлено зробили свій фільм схожим на фільми Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» і «Погляд тиші», в яких індонезійські кати розповідають про скоєні ними вбивства?

Так, це метод, який винайшов навіть не Оппенгаймер, а ще Клод Ланцманн у фільмі «Шоа», в якому колишні нацисти розповідали про свої злочини. Це метод реконструкції, який ми з Оппенгаймером використали пізніше.

Судячи з вашого роману «Благоволительниці», ви вивчали не тільки народ Африки, але й психологію нацистів, які займалися тим самим – вбивали людей. У чому, на вашу думку, полягає схожість і відмінність між африканцями та європейцями у ставленні до вбивства?

Я схиляюся до думки, що люди – вони всюди однакові, незалежно від кольору шкіри. Може бути різне ставлення до самого факту смерті. Табу на смерть або страх вбивства – вони для всіх універсальні.

Як у вашому фільмі виявляється етнографічний компонент – переплітається світ духів і реальний світ?

Ачолі (етнічна група, яка проживає на півночі Уганди – ред.) дійсно вірять у духів. Я хотів показати, що цих людей бачать часто як сектантів, божевільних. Це зовсім не так, це їхня релігія.

Але є ще дещо в структурі фільму, що я хотів би пояснити. Ачолі бачать світ, розділений на два простори. «Ґанґ» – це все рукотворне, і «лум» – це природа, все, що непідконтрольне людині. І взаємини між цими просторами перебувають у постійній боротьбі. Наприклад, доводиться дерева рубати або підрізати. У фільмі ми постійно з одного простору переходимо в інший. Ну, там, наприклад, є сцена, де ритуальні танці відбуваються на території ґанґа, і перш ніж героїню охоплять всі духи,вона переходить в лум. Важливо, щоб всі духи залишилися там, у дикій природі.

Як ви обирали своїх героїв?

Перш ніж ми почали знімати, я розробив дуже детальний план, аналітичний розбір, добре підготувався, і заздалегідь вже знав, які люди мені можуть знадобитися. Жінки, чоловіки, які повернулися до служби, цивільні. Наприклад, мене також цікавили водії мототаксі, бо я знав, що досить цікаві персонажі з колишніх повстанців цим займалися. І я просто по різних каналах шукав таких людей, мені допомагали вчені.

Не можна сказати, що це був якийсь кастинг, я просто обирав тих, хто мені підходив. Джефрі одразу мене вразив, щойно ми зустрілися. І ми знімали протягом року, але не постійно там перебуваючи. Приїжджали і поверталися назад. У нас із Джефрі склалися дуже близькі стосунки, ми продовжуємо спілкуватися по Скайпу.

У фільмі ми бачимо цикл, коли жертва стає агресором. А яким ви бачите вихід з цієї ситуації? Як припинити війну в Уганді?

Я тільки порушую це питання своїм фільмом. Зрозуміло, що деякі люди можуть змінювати свою діяльність. Ось Джефрі, наприклад, хоче стати вчителем. Але якщо говорити про політичне насильство, тут зовсім інший масштаб.

Країна залучена до масового насильства, і це залежить від того, хто при владі. Дуже важко зупинити хвилю політичного насильства, як це, наприклад, сталося в Сирії або Чечні. В Уганді зараз теж така непевна ситуація. Але насправді не все так уже й погано, там є певний баланс, є парламент, в якому дуже добре представлена опозиція. Величезну владу, крім того, має армія. Я розмовляв з багатьма представниками збройних сил, включаючи високе військове керівництво, вони кажуть, що їхнє основне завдання – запобігти масовому насильству у країні. І це дає якусь надію.

Ви занурили своїх героїв у ситуацію психодрами. Вони змінювалися? Психотерапевтичний ефект стався?

Все залежить від конкретної людини. Ось Майк, наприклад, такий дурник в житті, він хороший хлопець, але посередній, і ніяких змін там чекати не випадає. А Джефрі – він так у нас вчепився, тому що, можливо, хотів опрацювати якісь речі у себе всередині, але не знав, як це зробити. І у нього вийшло. Він давно хотів повернутися до цієї літньої жінки, вибачитися за її дітей, але не знав як. Він нас використовував. Я б не назвав це психотерапією у звичному розумінні цього слова, але завдяки нашій співпраці, Джефрі рухається далі. Я допомагаю платити за його навчання в університеті. У Найті низька самооцінка – вона в дитинстві зазнала насильства, зараз у неї і чоловік такий, схильний до насильства, вони то сходяться, то розходяться.

Завдяки зйомкам вона зрозуміла, що вона взагалі чогось варта, що може приносити користь.

Треба розуміти, що в 2002 –2004 рр. близько тридцяти тисяч дітей повернулися з «Господньої армії». І вони всі практично одночасно прибули на Північ, і багато гуманітарних організацій та реабілітаційних центрів розпочали там свою роботу. Метою була адаптація дітей до нормального життя, це були такі західні мануали: як себе поводити, як перестати бути жертвою. І склався певний дискурс, нав’язаний Заходом. І не зважаючи на те, що цим дітям зараз по тридцять років, вони продовжують цей досвід використовувати.

Ви хотіли б екранізувати свій роман «Благоволительниці»?

Категорично ні.

Розмову вела Наталя Серебрякова

Чільне фото: «Неправильні елементи» (реж. Джонатан Літтелл)